Ми з моїм нареченим 4 роки були у серйозних стосунках, але коли справа дійшла до весілля, у мене раптом розплющились очі

Advertisements

Ми з Максом чотири роки були у серйозних стосунках вже, коли він мені пропозицію зробив. Я погодилася. Тільки одразу сказала, що пишну урочистість не хочу, та й взагалі не дуже хочу весілля. Грошей у нас небагато. Я запропонувала просто розписатися та поїхати відпочивати. Хотілося б трохи побачити світ. Це значно краще, ніж пафосна урочистість. Я дівчина сором’язлива, не люблю перебувати в центрі уваги, та й не хотілося запрошувати родичів, з якими ми не особливо спілкуємось.

Advertisements

І ось через тиждень приїжджає до мене мій ненаглядний із палаючими очима каже: -Я вже знайшов кафе недороге! -Для чого? -Для весілля! -Максим, ми вже про це говорили … -Ні, Алісо, ну ти послухай мене! Ми з мамою вже все обговорили. Витрачати багато не будемо. Зробимо легкі закуски та шашлики, от і все. Ви з мамою все приготуєте. -Що? Максиме, таке не вирішують ось так. Там багато ще всякого. А як же торт? -А торт нам не потрібен. Дивись, я написав невеликий список гостей.

Advertisements

Все б нічого, але його «невеликий» список був на сто п’ятдесят чоловік. І це все лише його родичі та друзі. Моя думка, як виявилося, нікого не цікавить. Вони з мамою вже запрошення навіть розіслали. Я в розгубленості. Мої батьки м’яко натякають, що мені такий чоловік не потрібний. Я вже й сама так гадаю. Як можна жити з людиною та будувати майбутнє, якщо вона з приводу таких серйозних питань не прислухається до моєї думки?