Одного зимового ранку, шість років тому, я ледве прокинулася і почала варити кашу. За вікном була непроглядна темрява, а я вартувала молоко, щоб воно не втекло, і мріяла тільки про сон. Потім розбудила сина, який не хотів вставати й вередував. Мені завжди було важко будити теплу, солодко сплячу дитину, тож це було особливо неприємно. Одягла його, хоча він хникав і не хотів вдягатися, стягував колготки та вередував із кашею. Ми запізнювалися, і тут у кухню зайшов чоловік із запитанням: «А є щось, крім каші, на сніданок?»
Я різко відповіла: «Ні!» Хоча могла б зробити бутерброди. Це не було складно, але я була втомлена і не виспалася, та й часу готувати вранці не було. Потім ми одягалися, і я зловила себе на думці, що зима — найважча пора року, адже треба надягати купу одягу: штани, кофту, куртку, шарф, рукавиці… Уффф.
Ми вибігли на вулицю, але мороз був такий сильний, що машина не завелася. Я подумала: «Тільки цього не вистачало!» Витягла чоловіка на вулицю, щоб він розбирався з машиною, а сама швидко зробила йому бутерброди на роботу. Зрештою, ми все ж таки роз’їхалися по своїх справах, хоча й із запізненням.
Увечері я готувала вечерю. День на роботі був жахливим — мене завалили обов’язками, що залишилися після звільнення співробітника. Я була зла і подумки сварила начальника, поки чистила картоплю й слухала телевізор. Там якраз йшла передача про заміжжя, де героїня — гарна й доглянута дівчина — шукала нареченого й ділилася своєю історією. Вона нещодавно переїхала до столиці, будувала кар’єру, а її дитина жила з батьками в іншому місті. Дівчина сказала, що забере дитину, коли знайде чоловіка і влаштує життя.
В кінці передачі ведуча запитала її: «Як ви зрозуміли, що ви хороша?» Героїня відповіла: «Я не п’ю і не курю». Ведуча зауважила: «Заслуги не можуть починатися з «не». Ви були б хорошою мамою, якби щодня вставали рано, варили кашу, будили сонну дитину, одягали її в усі ці колготки й куртки, а потім, в мороз і заметіль, бігли з нею до садка, запізнюючись на роботу. А ваша дитина майструвала б вам подарунок на День матері».
Ці слова мене зупинили. Я стояла спиною до телевізора, слухала і зрозуміла, що хтось зверху говорить саме про мене. Про мій день, про моє життя. На мийці лежала замочена зранку каструля, а на холодильнику висів малюнок, який син подарував мені в садку. Часто ми не помічаємо щастя, плутаючи його з рутиною. Ми не думаємо, що ця каша, ці колготки, ця каструля — і є наше щастя. Але ж якщо задуматися, поглянути на це з іншого боку — чим це не щастя?
У мене є причини прокидатися кожного ранку. Кухонне вікно запалюється молочним світлом, чайник свистить, а моя улюблена каструлька з квіточками варить ідеальну порцію каші. У мене є син, який не любить прокидатися (і хто ж любить?). І чоловік, який майже завжди в гарному настрої. І робота, де мене чекають, і всі ці обов’язки, які роблять мене щасливою. Я щодня щаслива, просто забуваю це помічати.
Той день змінив мене. Я стала помічати те, що раніше було приховане від моїх очей пеленою невдоволення. Тепер я оглядаю свою стару кухню, ніби нову, і думаю: «Вау!». Щастя — це не завжди свято, його потрібно навчитися бачити в щоденних моментах.