За своєю природою я завжди була дуже товариською людиною, тому, коли в нашому будинку оселилася Світлана зі своїм сином Вадимом, вирішила піти познайомитися. Світлана мені одразу сподобалася, вона була приємною і вихованою жінкою, а її син — спокійний та слухняний хлопчик. Я запропонувала їй не соромитися звертатися за допомогою, розуміючи, як важко одній ростити дитину.
Згодом я помітила, що мій чоловік часто навідується до Світлани, допомагає їй із домашніми справами, лагодить речі. Спершу у мене з’явилися сумніви, чи не сподобалася вона йому, адже була молода й красива. Але коли я бачила, як вони спілкуються, всі мої підозри зникали — їхні стосунки виглядали дружніми, без жодних натяків на щось більше.
Проте одного дня, коли я поверталася із сином із дитячого садка, побачила на майданчику мого чоловіка, який грав із Вадимом. Спочатку мене нічого не насторожило, але коли я помітила, як він обіймає хлопчика і говорить йому щось на вухо, мені стало дивно. На мить здалося, що вони виглядають як батько з сином, і тоді мене осяяло — Вадим був дуже схожий на мого чоловіка.
Не зволікаючи, я вирішила з’ясувати все відразу. Коли ми були наодинці, я прямо запитала чоловіка про свої підозри. Я сподівалася, що він розсміється і скаже, що це дурниці. Але замість цього він зізнався у всьому. Вадим справді був його сином, а Світлана — важко хвора. Їй залишалося жити лише два місяці, і він намагався допомогти їм, як міг.
На ранок я пішла до Світлани. Обійняла її і попросила документи, щоб розпочати процес усиновлення Вадима. Світлана розплакалася, усвідомивши, що я все знаю, і довго дякувала мені за те, що я готова прийняти її сина як свого.