— Тримай, Вовочко, мама передала тобі гостинці, — сказала нова няня Катя, простягаючи хлопчику пакет.
— Це для мене? Від мами? — Вова, не вірячи своєму щастю, взяв пакет з рук няні.
— Звичайно, для тебе. Ти ж Володимир Панін, так? Ну тоді це твоє, — з легким роздратуванням відповіла Катя і вийшла з кімнати. Вова з острахом заглянув у пакет і побачив там груші та шоколадки.
— Але ж у мене немає мами… — промовив він уголос, і, розпакувавши шоколадку, почав їсти. — Напевно, це якась помилка.
Він відійшов від пакета і раптом розплакався. Вова ніколи не бачив своїх батьків і думав, що народився прямо в дитячому будинку.
З одного боку, йому було байдуже, коли приходили матері, позбавлені батьківських прав, щоб побачити своїх дітей. Але в глибині душі він мріяв, щоб і до нього хтось прийшов. Вночі він часто уявляв, як знаходить свою сім’ю, і засинав щасливим. Проте минали роки, а його мати так і не з’явилася. Деяких дітей усиновлювали, але Вова не хотів до нової сім’ї, тому навмисно поводився зухвало перед прийомними батьками.
— Вовочко, навіщо ти так робиш? Ти ж хороший і розумний хлопчик, — намагалася до нього достукатися завідувачка дитячого будинку Ірина Вікторівна. Але Вова мовчав. Їй цього не зрозуміти.
Одного разу він поділився своїми думками з Денисом. Той тільки засміявся:
— Ти дурний, якщо тебе вже залишили, то точно не заберуть назад. У прийомних батьків нормально. Вони тебе точно не кинуть, це буває дуже рідко.
Вова повернув пакет Ірині Вікторівні:
— Тримайте. Це помилково дійшло до мене.
Вона зупинила його:
— Зачекай, Володимире. Сідай. Тут немає жодної помилки. Ми просто раніше не говорили тобі про це, щоб не турбувати даремно. Твоя мати, схоже, знайшла спосіб через нову співробітницю передати тобі гостинці. Насправді, вона вже давно знайшлася. Вона хоче повернути тебе, але справа ще на розгляді суду. Шкода, що ти дізнався про це заздалегідь. Але вже нічого не зміниш. Так що забирай гостинці: вони для тебе.
Вова повільно йшов коридором. Нарешті це сталося! Він вирішив пригостити Дениса, і той почав йому заздрити:
— Виходить, тобі пощастило. А от моя мама повністю відмовилася від мене. Коли мене забирали, вона була дуже п’яною. Обіцяла забрати мене, але так і не відвідує — і він розплакався. Вова дав йому шоколадку, і вони сиділи, мовчки жуючи солодощі.
На першій зустрічі з мамою все пішло не так, як Вова собі уявляв. Він зайшов до кімнати, де сиділа жінка.
— Ти — Вова? — запитала вона. Вова мало не заплакав і кивнув.
— Ну, йди до мене, синочку, — сказала вона, тремтячи від хвилювання. Вова підійшов до неї, притулився до її живота, і раптом його охопили сльози. Вона пахла так, як він уявляв собі маму. Вона розгубилася, не знаючи, що робити, і подивилася на психолога, яка була в кімнаті.
— На сьогодні досить, — сказала та і відвела Вову до іншого приміщення, де йому дали чаю з м’ятою.
Восени мати приїхала забрати Вову. Він стояв у нових речах, довго прощаючись із усіма. Мама взяла його за руку, але він вирвався:
— Я вже великий.
Але, побачивши її сумний погляд, повернув руку:
— Ну добре, веди мене.
Вони довго звикали один до одного. Коли мати привезла Вову додому, їх зустріли вітчим і молодший братик Вадик. Згодом, коли Вова підріс, він дізнався, що саме вітчим переконав матір забрати його з дитячого будинку.
Адже мама залишила Вову в дитячому будинку після пологів. А коли зійшлася з новим чоловіком, зізналася у своєму вчинку. Єгор, так звали вітчима, був суворим і мовчазним. Він наказав матері забрати сина, щоб той не страждав. Мама не довго опиралася: її совість мучила всі ці роки.
Зараз Вова вже дорослий, має свою родину. У нього є дружина Ліза і троє дітей. Двох вони народили самі, а одного взяли з дитячого будинку, назвали Денисом — як його друга. Вони досі спілкуються і допомагають один одному. У Дениса теж все склалося добре. Нещодавно помер Єгор, вітчим Вови. Хоча ні, не вітчим — батько. Вова відчуває велику вдячність до нього. Тепер він допомагає молодшому братові й матері. Вони зуміли стати справжньою сім’єю.