Я народилася і виросла в селі, але з часом переїхала до міста на навчання, вступивши до університету. Після закінчення навчання не хотіла повертатися до села, адже вже звикла до міського життя. Мені здавалося, що в селі для молоді немає перспектив: роботи майже немає, а заробітки дуже низькі. У місті було більше можливостей для самореалізації: можна було знайти цікаву роботу з гідною оплатою. Тому я вирішила залишитися жити у місті.
Зі своїм чоловіком, Михайлом, я познайомилася, коли вже працювала після університету. Він був місцевим, виріс у місті, і жив у власній квартирі, яку батьки купили йому. Мені пощастило з чоловіком, адже він був не тільки добрим і працьовитим, але й мав власне житло. Часто Михайло їздив зі мною до моїх батьків у село і завжди допомагав їм по господарству.
Сім’я Михайла була міською, і вони ніколи не мали дачі, тому йому було цікаво бувати в селі. З часом мама пішла з життя, і тато залишився сам. Йому ставало важче справлятися самому, і я почала турбуватися за нього. Хотіла забрати тата до міста, але він відмовлявся, не бажаючи покидати рідний дім.
У цей важкий період мене підтримала сусідка Марія. Вона була вдовою без дітей і жила в старому будинку. Марія запропонувала свою допомогу: вона доглядала за моїм батьком, приносила йому їжу, а я постачала продукти. Ми з чоловіком приїжджали у вихідні, привозили їжу і гроші, а Михайло допомагав по господарству. За ці роки ми з Марією дуже здружилися.
Коли мого батька не стало, я вирішила передати його будинок Марії. Її власний дім був у аварійному стані, а вона заслужила на щось краще. Михайло підтримав мене в цьому рішенні. Марія віддала багато сил, доглядаючи за моїм батьком, і я була вдячна їй за це. Однак, коли про це дізналася моя родина, вони почали критикувати мене. Особливо неприємно було слухати докори від свекрів, які вважали, що я не мала права віддавати будинок чужій людині.
Але я впевнена, що вчинила правильно і по-людськи.