У мене є сестра, ми з нею двійнята, але, крім батьків і спільного дня народження, між нами немає нічого спільного. Сестру звати Марина, і все життя їй все діставалося легко, можна сказати, за «гарні очі». Мені ж, навпаки, доводилося важко працювати ще зі школи, щоб чогось досягти. Я не була такою комунікабельною і швидко не засвоювала інформацію. Марині достатньо було лише послухати на уроці, і вона могла не робити домашню роботу. А я годинами сиділа над підручниками, аби не отримати погані оцінки. Марина швидко «підняла голову», і мама завжди підтримувала її «зірковість», ставлячи за приклад, при цьому знецінюючи мої досягнення. Марина ж, замість того, щоб допомогти, намагалася підкреслити нашу різницю і свою перевагу. Її природні таланти й вигляд вигідно виділяли її, а на моєму фоні вона ще більше сяяла. Те, що все їй легко давалося, не принесло їй користі. В університеті вона не закінчила навчання на третьому курсі і вийшла заміж за однокурсника. Вона перейшла з одного декрету в інший, і зараз, у свої 25 років, має двох дітей, без освіти, не дуже хорошого чоловіка і скромну зарплату. Я ж, звикнувши до важкої праці ще зі школи, вже керую відділом.
Я працюю у цій фірмі з 18 років, навчалася заочно, відразу застосовуючи знання на практиці. Чотири роки тому вийшла заміж і зараз маю дитину. З чоловіком ми маємо стабільний дохід, який дозволяє нам багато собі дозволити, наприклад, водити сина у приватний дитячий садок. Це, як не дивно, викликає невдоволення в родині. Мама завжди намагалася переконати мене допомагати сестрі, але я не мала такого бажання. Спершу я пробувала допомагати грошима, але згодом зрозуміла, що це сприймається як належне, навіть запитували, чому так мало, і я припинила допомагати. Особливо після того, як сестра пішла в другий декрет, а ми з чоловіком вирішили взяти іпотеку на більшу квартиру. Для мами пояснення про брак коштів через іпотеку було переконливим, і її прохання про допомогу сестрі з часом зникли. Однак, коли мама дізналася про приватний дитячий садок, то вирішила, що у нас є зайві кошти, і почала дорікати мені.
«Я подивилася, скільки коштує цей ваш приватний садок. Вам, мабуть, більше нічим зайнятися, як викидати такі гроші? Ходили б у звичайний садок. А якщо у вас стільки коштів, то краще допомагала б сестрі. Подумати тільки: п’ятнадцять тисяч за садок. Там що, горщики золоті?» – не стримувалася мама. Я терпляче пояснювала, що у звичайному садку ми постійно хворіли, доводилося наймати няню. Мама працює, а коли не працює, допомагає сестрі, а свекруха живе далеко. Тому ми вирішили, що простіше віддати дитину в приватний садок: там і групи менші, і вихователі більш уважні, і більше додаткових занять. Але мама не здавалася і постійно поверталася до цього питання, знову просячи допомогти сестрі в чомусь нагальному. Я не витримала і сказала, що сестра мені нічим не зобов’язана, як і я їй, і що свої кошти витрачатиму на свою родину, для цього я і працюю. Я б могла допомагати, адже вона моя сестра, але Марина завжди знецінює мою допомогу. Якось надіслала їй п’ять тисяч гривень, а вона дзвонить: «Своєму сину ти купила зимові чоботи в кілька разів дорожче. А для сестри шкода? Мої діти не менш важливі, ніж твій». Це прикро і неприємно. Краще нічого не давати, ніж виправдовуватися.