– Я більше не можу вас терпіти! – кричала Олена на своїх маленьких синів, яким було лише 2 і 5 років. Її шлюб не був заснований на любові. Її чоловік, хоч і заможний, але значно старший за неї, ніколи не був тим, кого вона могла б покохати. Олена не мріяла про дітей і навіть не уявляла себе матір’ю. Їхній спільний шлюб тривав п’ять років, поки чоловік не висунув ультиматум: або розлучення, або діти.
Олена, не маючи іншого вибору, погодилася на друге і народила йому двох синів. Однак вона не відчувала до них тепла чи материнської любові. Вихованням дітей переважно займалися няньки. Через два роки після народження молодшого хлопчика чоловік Олени помер. Він залишив їй значні статки, які, як вона вважала, належали тепер лише їй і дітям. У цей час у неї був таємний коханець, і вона мріяла бути разом із ним, без дітей, які заважали її планам.
Не вагаючись, Олена вирішила віддати синів до дитячого будинку, вважаючи, що там знайдуться люди, які любитимуть їх більше. Сини благали її не залишати їх, але вона була непохитною: – Ви лише тягар для мене, а вашого батька більше немає. Менше ніж за три тижні після похорону чоловіка Олена дізналася шокуючу правду.
Виявилося, що в заповіті чоловік залишив усе своє майно виключно дітям. Олена, яка була впевнена, що успадкує все, не отримала нічого. У розпачі вона спробувала повернути своїх синів, але ті вже були усиновлені люблячою сім’єю. Усе багатство, включаючи будинок, перейшло до нових батьків дітей, залишивши Олену ні з чим — без грошей і без даху над головою.