У роки, коли ми з моїм молодим чоловіком жили в гуртожитку, по сусідству з нами жила сім’я rлухонімої багатодітної пари. Їх було 9 людей, і мешкали вони на 17 квадратних метрах. Подробиць про їхнє життя чи якусь передісторію я не знала, але бачила, як їм несолодко в тому гуртожитку доводилося. На кілька кімнат у нас була спільна кухня та спільний санвузол. Ми з моїм хлопцем прожили там півроку, доки не вийшли на стабільний заробіток і не винайняли собі квартиру.
Та сім’я мала вдома лише 2 двоярусні ліжка, на яких діти спали по черзі, решта спали на підлозі. На всіх вони мали одну велику каструлю, де мати сімейства рідко, але варила легкі супи на всю сім’ю. Їли вони на ліжку, бо іншої можливості вони не мали. Милися теж по черзі, раз на тиждень, бо з цією справою у нас було складно у гуртожитку. По всій кімнаті в них були спихані речі: під ліжком, над шафою, під матрацами, в усіх куточках. Їжі в них було небагато.
Дітям було ніяково від свого становища, адже вони були вже дорослими; спали, можна сказати, з батьками, вчилися, їли, переодягалися в одній кімнаті, об особистому просторі не йшлося… Я часто купувала дітям солодощі, ми з хлопцем допомагали їм продуктами, поступалися своєю чергою митися і готувати, а самі їздили до батьків. Це було мінімальне, що ми могли зробити. Я і зараз час від часу замовляю їм доставку їжі або відправляю подарунки дітям, але ніяк не перестаю дивуватися, як можна жити вдев’ятьох на 17 квадратних метрах?