Світлана Іванівна була щаслива в шлюбі. Уже двадцять років, як вони з Миколою об’єднали свої долі. Будинок звели, дочок Олену та Лілю виховали. Дівчата ніколи не бачили, щоб батьки між собою сварилися. Може, коли і що було — так жодного разу на їхніх очах. «Ось мені б такого чоловіка, як ти, тато», — не раз говорила Ліля, обіймаючи батька. Він для дівчат і справді був еталоном справжнього чоловіка. І коли по секрету розповідали мамі про своїх шкільних залицяльників, перш за все відзначали: той комедний, як тато, то такий же добрий і уважний, той вміє виручити і підтримати в скрутну хвилину. Тому Світлана Іванівна дуже здивувалася, коли Ліля привела додому для знайомства однокурсника Романа. Хлопець ну зовсім не був схожий на Миколу — якийсь мовчазний, потайний, скутий, і в той же час дуже гострий на язик. А ще жінці дуже не сподобалося, як за столом він поглядав на Оленку. Минуло кілька місяців — і Роман запропонував Лілі одружитися. Зробив це якось не так, як дівчина мріяла, без квітів, подарунка, ніжних слів. Однак та погодилася, не вагаючись, бо дуже вже любила. Потім приїхали з села його батьки, справили заручини. За місяць і весілля відгуляли. Оселилися молодята у Лілії. Олена закінчувала одинадцятий клас. Мама почала помічати, що дочка закинула навчання і вечорами все бігає до сестри. Ліля вже була на дев’ятому місяці. «Може, Леночка допомагає їй?» — не давала спокою думка. Мама не хотіла тривожити Лілю зайвими розпитуваннями.
Аж одного вечора і сама прибігла до матері зі сльозами на чах. — У них роман, — схлипувала Ліля. — У кого твій Роман? Невже десь влип? — відразу не зрозуміла мама. — Та не влип. Невже ви не бачите: у нього роман з Оленою, — ледь вимовила дочка. Тоді Лілю забрала в стаціонар. Потрібно було негайно робити якісь кроки — ситуація була загрозлива і для матері і для дитини. Мама сиділа під дверима і молила Господа врятувати ці два життя. За годину жінці повідомили, що вона стала бабусею, все пройшло вдало. Наближалася ніч, Ліля ще відходила, тому Світлана Іванівна поїхала додому. Дорогий купила торт і солодощі. — Яке у нас сьогодні свято? Невже я про щось забув? — поцікавився Микола. Він щойно повернувся з відрядження з-за кордону і вже турбувався, куди поділася дружина. — А ми з тобою, Коля, вже дідусь і бабуся, — зі сльозами на очах промовила. — Маємо первістка, хлопчика. Радий? — А через півроку станете ще раз бабою з дідом, бо я в надії. У мене буде дівчинка, і теж від Романа! — випалила Лена, одним ковтком випила келих, грюкнула дверима і пішла до себе в кімнату. — А це що за новина? — ніяк не міг зрозуміти батько. Коли дружина розповіла те, про що дізналася кілька годин тому, Микола не вірив своїм вухам. Таким його вдома ще не бачили ніколи. Тоді він вперше повчав дочку не словами. Олена мовчки зносила батьківські слова. А вранці їй стало недобре, і побігла вона до сільської медички, і повідомила дівчині, що вже нічого вдіяти не можна, треба їхати в район до фахівця. Олена і Ліля лежали в одній палаті (у обох почалися серйозні ускладнення) — сестри і люті вороги одночасно.
Advertisements
У матері душа боліла щоразу, коли навідувалася до своїх дівчат. Вони відверталися один від одного, мовчали і плакали. Їх попередили, що прогнози не дуже втішні. Мама і сама бачила, як дочки марніють на очах. На наступний ранок вона прийшла разом з чоловіком. — Діти, нехай там що, але ви сестри, найрідніші люди один одному, — почав розмову тато. — Ми ж з мамою не вічні, а ви надумали ворогувати. Хіба так ми вас вчили, так виховували? Що трапилося, того не змінити, час назад не повернеш. Але ж ви знаєте, як ми любимо кожну з вас. Ми розуміємо біль і твою, Ліля, і твою, Леночка. Помиріться, діти … — Вибач, — раптом розплакалася Лена. — Ліля, вибач мене, що зіпсувала твоє сімейне щастя. За ці дні я багато чого зрозуміла. Якщо видужаємо, я поїду з дому далеко-далеко, щоб ти забула про мій вчинок. Дівчата одужали. Ліля приїхала додому з синочком, а будинок — порожній. Роман зник. Чи не допитувалася у його батьків, де він, не шукала. Тільки подала заяву на розлучення і через кілька місяців вже була вільна. Тим часом Олена закінчила школу і вступила до Київського університету. На третьому курсі під час студентської вечірки подружка познайомила Олену зі своїм братом. Між іншим натякнула дівчині, що Дмитро вже закінчив університет, має невеликий бізнес. І головне, що Лена йому дуже сподобалася, а він — однолюб. Згодом між молодими людьми зав’язалася дружба, а потім полюбили один одного.
Діма був добре вихований, уважний, добрий, тому швидко завоював серце обраниці. Він нагадував дівчині батька … За свій давній вчинок Олена майже не підтримувала зв’язків з рідними. Ось і заміж зібралася-послала додому тільки повідомлення, без запрошення. Пояснила, що весілля не роблять, а з чоловіком познайомить трохи пізніше. Пройшов рік, другий. Олена вже отримала диплом. Але Дмитро не поспішав влаштовувати дружину на роботу: — Може, краще в декрет підеш? Не хочеш? — Так я б з радістю, але щось не виходить … — Вперше Олена сказала чоловікові про свої здогади. Дмитро, щоб розвіяти сумніви, домовився про обстеження. Тільки тоді Олена дізналася, що ніколи не зазнає щастя материнства. Той вечір видався дуже довгим. Збиралася з думками, як сказати коханому, що не хоче ламати йому життя, що вже все вирішено — вона навіть речі спакувала. Але як тільки почала розмову, Діма її перебив: — А ми попросимо твою маму. Як ти думаєш, вона погодиться? Як виявилося, він обговорив сімейну проблему з декількома фахівцями, і йому порадили, що це найкращий вихід з їх ситуації. На роботі, коли колеги помітили стан Світлани Іванівни, пальцем крутили біля скроні: — Ти геть втратила зв’язок з реальністю? Тобі під п’ятдесят, а ти в новоспечені мами готуєшся. Онуку вже майже шість років. — А у нас з Миколою любов, молодість друга! — відповідала. Жінка так і не видала таємниці. Повернувшись з київської клініки, повідомила всім «невтішну» новина — мовляв, все через її вік, на жаль і сталося непоправне. А через тиждень запросила друзів на … хрестини онучки Софійки.