Зоя Макарівна виростила чотирьох дітей: двох синів, яких називала своїми соколами, та двох доньок, які були для неї справжніми принцесами. Вона крутилася, як білка в колесі, все віддаючи дітям і не думаючи про себе. Чоловік хоч і був, але тільки за документами — він жив своїм життям, а Зоя намагалася не показувати людям того болю, який носила в серці. Вона жила з надією, що діти виростуть і оцінять усі її старання, згадають, як вона тримала весь дім на своїх плечах. Це було правдою: коли в родині виникали проблеми, чоловік лише корчив незадоволену міну, не надаючи жодної підтримки ні дружині, ні дітям. Замість допомоги — постійні сварки. Діти не отримували від батька ані любові, ані тепла, ані турботи.
Роки минали, сини й доньки дорослішали. Зоя плекала надію, що любов і тепло, які вона вкладала в їхні серця, повернуться до неї сторицею. Якось вона вирішила зібрати всіх у родинному домі на свій день народження. Багато років вона зустрічала цей день далеко, в Іспанії, без рідних, і тепер мріяла подарувати дітям теплі спогади про дитинство. Зоя хотіла, щоб ця зустріч залишилася у їхніх серцях навіть тоді, коли її вже не буде. Вона сподівалася почути від дітей ті слова, які раніше розчулювали її до сліз, коли вони ще маленькими обіймали її і казали: «Мамо, ти найкраща».
Зоя вірила, що роки й відстань не стерли в дітях співчуття, вдячності й любові до неї за ті поневіряння, які вона терпіла, працюючи на заробітках. Вона була впевнена, що діти зігріють її самотність своєю присутністю. Спогади заполонили її думки. Вона згадала будинок доброї іспанки Регіни, у якої працювала понад п’ятнадцять років. Регіна завжди радила їй не віддавати все до останньої копійки дітям, а відкладати собі на старість.
— Зоя, — казала Регіна, — ти не знаєш, що тебе чекає. Діти звикнуть, а звичка — річ небезпечна. Одного дня, коли тобі знадобиться допомога, вони можуть цього не зрозуміти.
Проте Зоя лише посміхалася і відповідала:
— У мене четверо дітей. Якщо не сини, то доньки точно допоможуть.
Регіна співчутливо дивилася, як Зоя висилає дітям гроші, незважаючи на її поради. Тепер, почувши гудіння автомобілів, які заїжджали на подвір’я, Зоя відчула радість. Ці машини були куплені за її гроші. Вибігши на поріг, вона обіймала кожного, примовляючи:
— Мої діточки, дорогі мої!
Але замість теплих слів почула байдуже:
— Чому ти нас усіх зібрала?
Зоя не стала згадувати про свій день народження.
— Я хотіла, щоб ми разом сіли за святковий стіл і щоб ви згадали своє дитинство, — відповіла вона. — Я зберегла для вас деякі речі, які нагадують мені про ті дні, коли ви, малюки, обіймали мене і казали, як сильно любите.
Але її слова залишилися без уваги. Діти байдужим поглядом дивилися на старі іграшки.
— Мам, це вже порвалося, навіщо ти це тримаєш? — сказав наймолодший син.
— Ми думали, ти вже визначилася з будинком, — додав старший. — Нам ще потрібні гроші.
Зоя мовчала, а доньки лише мовчки кивали, погоджуючись із братами. Слова дітей боляче ранили її серце.
— А куди ж я подамся зі своїм підірваним здоров’ям? — тихо відповіла вона.
— Чому це? — втрутилася молодша дочка. — Он Стефа Григорівна старша за тебе і досі допомагає дітям та онукам.
Після цього вона закурила, дивлячись у вікно, не помічаючи сліз у материнських очах.
Діти пообідали за святковим столом і, так і не згадавши, який сьогодні день, завантажили продукти в машини й поїхали. Зоя довго дивилася їм услід, поки автомобілі не зникли з поля зору.
— Діти мої! — кричала вона в порожньому будинку. — Я ж на морозиві економила, жаліла себе в тій пекельній Іспанії, щоб віддати вам усе!
Серце Зої не витримало. Коли сусідка Христина зайшла, щоб дізнатися, яке свято відзначає Зоя, вона застигла на порозі. На підлозі лежала Зоя, міцно притиснувши до грудей дитячу іграшку, мокру від сліз. Її очі були відкриті, але вже байдужі до світу.