Я виріс у неповній сім’ї: батько пішов, коли мені було менше двох років. Мама завжди віддавала перевагу моїй старшій сестрі, даруючи їй більше уваги і пряників, а мені діставалися лише їхні залишки. Так тривало все дитинство і шкільні роки. Мене постійно дорікали за кожен зайвий шматок хліба, а робота, яку доручали, була найнеприємнішою і найважчою. Я мріяв про той день, коли закінчу школу і поїду в місто вчитися. Для цього я старанно вчився, навіть ночами, і мої зусилля окупилися — я без проблем вступив до університету. Мати навіть не поцікавилася, де я вступив і де житиму, лише зітхнула: «Нарешті розуму набрався, бо все на моїх плечах було!»
Коли я повернувся в село після першого курсу, зрозумів, що мене тут ніхто не чекав. Я побачив кількох друзів і знову поїхав до гуртожитку. П’ять років пройшли швидко. Я телефонував матері на свята, але замість вдячності вона завжди запитувала, чи є у мене гроші, щоб допомогти їй і сестрі. Тоді у мене не було доходів, окрім стипендії, і я не міг нічого відправити, через що вони ображалися. Коли я почав працювати, мати знову стала запитувати про мій заробіток. Я іноді надсилав їм гроші, але це було рідко, оскільки оренда квартири забирала більшу частину моєї зарплати. Згодом рідня вирішила, що я просто не хочу з ними спілкуватися, і наші стосунки стали ще більш прохолодними.
Сестра кілька разів виходила заміж і розлучалася, що мене не дивувало, знаючи її складний характер. Одного разу я отримав нотаріальний лист про спадок від діда, батька мого батька, який залишив мені свій будинок. Мати дізналася про це і вперше подзвонила мені, але тільки для того, щоб просити продати будинок і віддати гроші сестрі на житло. Я відмовився, що викликало у них обурення. Після багатьох невдалих спроб умовити мене, наші стосунки остаточно розірвалися. Зараз я щасливо живу з дружиною Марічкою у квартирі, яку ми купили після продажу будинку, і не підтримую зв’язку ні з матір’ю, ні з сестрою.