Ганна з лукавою усмішкою подивилася на діда. Вона добре знала, що її слова вплинуть на онуку і змусять її замислитися. Анюта, хоча й у запалі скаржилася на чоловіка, насправді любила його, просто не завжди могла впоратися з емоціями. Ганна знала, що інколи потрібно сказати щось провокаційне, аби людина зрозуміла, наскільки їй важливе те, що вона має.
— Анюта, — покликав дід, дивлячись на онуку, яка вже збиралася йти. — Стас твій молодець. Він багато працює, щоб забезпечити вам гарне життя. Але інколи важливо не тільки працювати, але й слухати одне одного. Поговори з ним спокійно. Розкажи, що тебе турбує.
Анюта зупинилася біля дверей, задумалася, а потім повернулася до діда:
— Мабуть, ви праві, дідусю. Мені просто важко інколи, коли його немає поруч. Але він же для нас старається… Зараз поїду додому, поговорю з ним, а не на емоціях буду розводити балачки про розлучення.
— От і добре, дівчинко, — промовила Ганна, підморгнувши чоловікові. — Пам’ятай, що любов — це не тільки романтичні моменти, а й щоденна праця над стосунками. Не давайся на провокації.
Анюта кивнула, обійняла бабусю з дідусем і вирушила додому. Вона раптом відчула полегшення — наче важкий камінь впав з її серця. І тепер вона знала, що з коханим можна і треба говорити, не накопичуючи образи всередині.
Ганна, проводивши онуку поглядом, усміхнулася сама собі. Вона добре пам’ятала, як багато років тому і сама сперечалася з чоловіком, але завжди вміла знайти підхід, щоб усе вирішити мирно і з любов’ю. І зараз вона, як досвідчена наставниця, допомогла онуці зробити правильний крок.
— Ну що ж, Ганнусю, майстерно ти її направила, — усміхнувся дід.
— А як інакше? Вона ж наша дівчинка, повинна навчитися цінувати те, що має.