Микола стояв на порозі з букетом квітів у руках та в старій льотній формі, яку знайшов десь у глибині своєї шафи. Його серце калатало, але він відчував, що зробив правильний крок. Як тільки він переступив поріг квартири, білява дівчинка, Олена, побачила його і з блиском в очах підбігла до нього.
— Тато! — радісно вигукнула вона, кинувшись йому в обійми.
Микола, хоч і був розгублений від такої реакції, обережно обійняв дівчинку, погладжуючи її по голові. Він знав, що цієї миті чекав усе життя — момент, коли він стане частиною родини, яку так довго шукав.
— Ось я і повернувся, — з усмішкою промовив він, граючи роль льотчика, якого діти так довго чекали. — Просто не відразу вас впізнав, адже давно не бачив. Але тепер я з вами!
Люба стояла біля дверей кухні, спостерігаючи за цією сценою, її очі блищали від сліз. Вона розуміла, що більше не мусить підтримувати цю казку для своїх дітей — Микола став тим, хто заповнить порожнечу в їхньому житті. Вона не очікувала, що чоловік, який випадково увійшов у їхній дім як сантехнік, стане справжньою опорою для її родини.
Максим підійшов трохи повільніше, з обережністю в очах, але коли Микола протягнув руку, хлопчик, хоч і з деяким сумнівом, теж обійняв його.
— А тепер ми знову всі разом, правда? — запитав хлопчик, дивлячись на Миколу з надією.
— Звісно, Максиме, — відповів Микола, дивлячись на хлопчика і усвідомлюючи, що знайшов свою справжню родину.
Вони всі сіли за стіл, як велика сім’я, їли, сміялися, і вперше за довгий час Люба відчула справжнє щастя. Микола більше не був просто тим, хто полагодив їхні несправності. Він став частиною їхньої родини, людиною, яка принесла тепло та надію в їхнє життя.
Так неповна сім’я стала повною, і кожен з них знайшов те, чого довго шукав — кохання, підтримку і справжнє сімейне щастя.