Я виріс у неповній родині, адже мій батько пішов з сім’ї, коли мені ще не виповнилося і двох років. Мама завжди ставилася до моєї старшої сестри з більшою увагою, даруючи їй найкраще, тоді як мені діставалися лише залишки. Так минуло все моє дитинство і роки навчання в школі. Я постійно чув докори за зайвий шматок хліба, і мене змушували виконувати найважчу і найнеприємнішу роботу. Я мріяв, що після школи поїду до міста, вступивши до університету. Саме заради цього я наполегливо навчався навіть вночі, і мої зусилля не були марними. Вступ до університету минув без труднощів, проте мама навіть не цікавилася, куди я вступив і де живу в гуртожитку. Вона лише сказала: «Нарешті ти дорослішаєш, бо все на моїх плечах було!» Повернувшись додому після першого курсу, я зрозумів, що мене там ніхто не чекав. Після кількох зустрічей з друзями, я повернувся до міста.
П’ять років навчання промайнули непомітно. Я телефонував матері лише на свята, як-от на День народження чи Різдво, але замість подяки вона постійно питала, чи маю я якісь гроші, щоб допомогти їй і сестрі. На той час я жив лише на підвищену стипендію, яка витрачалася дуже швидко, тому допомогти не міг. Це ставало приводом для образ. Коли я почав працювати, мама знову запитувала про мій дохід. Я іноді відсилав їм невеликі суми, проте через високу орендну плату на квартиру, це траплялося рідко. Через їхні постійні претензії і байдужість до мого життя, я поступово втратив до них інтерес. Їх не хвилювало, чи вистачає мені коштів, бо у їхній свідомості «життя в місті означає багатство.»
Моя сестра вийшла заміж за односельця, народила йому двох дітей, розлучилася, потім знову одружилася і знову стала матір’ю, але й цей шлюб розпався. Мене це не дивувало, знаючи її важкий характер. Якось я отримав нотаріальний лист і дізнався, що дідусь, батько мого батька, вирішив залишити мені свій будинок. Я не був близьким з дідом, тому це було несподівано. Прямим спадкоємцем мав би бути мій батько, якого я не пам’ятаю. Вочевидь, мама дізналася про мою спадщину, бо невдовзі зателефонувала, що було рідкістю. Виявилося, що вона хотіла, аби я продав будинок і допоміг сестрі купити квартиру. Це не входило до моїх планів, і я сказав про це прямо.
Довгий час мама намагалася мене переконати, сестра також телефонувала, скаржилася на своє важке життя. Коли я запитав, чи вона знає, як я жив усі ці роки, сестра лише мовчки образилася. За пів року я вступив у права спадщини і продав будинок. На момент одруження з Марічкою у нас вже була власна двокімнатна квартира, де ми щасливо живемо донині. Спілкування з мамою і сестрою припинилося. Вони не змогли пробачити мені те, що я маю житло і щасливий у власному житті.