Ганні двадцять шість років. Вона разом із чоловіком та однорічним сином Андрійком мешкає в столиці. Вони прожили разом три роки, а коли Ганна була на сьомому місяці вагітності, вирішили узаконити свої стосунки і офіційно одружилися. Батьки Івана живуть у невеликому містечку, приблизно за чотириста кілометрів від столиці. Свекруха декілька разів приїжджала до них на кілька днів, запрошувала молодих у гості. І ось, коли їхній син зміцнів і зміг витримувати довгі поїздки автомобілем, Ганна з Іваном вирішили навідати свекрів. Батьки Івана з нетерпінням чекали на приїзд.
Вони постійно телефонували, запитуючи, де вже перебувають гості. Ганна подумала, що вдома їх чекає смачне частування та святковий стіл. Однак її здивуванню не було меж, коли після прибуття вона побачила, що ніякого столу не було накрито. Ба більше, оскільки молоді приїхали пізно, після того як Іван повернувся з роботи (навіть не встигши повечеряти), свекри вже лягали спати. З сином проблем не виникло — його нагодували ще дорогою, а після приїзду він з’їв кілька печеньок і заснув.
— Ніно Семенівно, може, чаю після дороги? — наважилася запитати Ганна у свекрухи.
— Та вже пізно, — відповіла здивовано свекруха. — Ви ж не їсте в цей час, правда?
— Іван щойно з роботи, не встиг поїсти, — пояснила Ганна. — А я звикла вечеряти разом з ним.
З труднощами молодій парі вдалося випросити хоча б щось перекусити. Наступного дня, коли вже була дванадцята година дня, ніхто й не збирався пропонувати гостям сніданок. Ганні знову довелося попросити щось поїсти. Їх нагодували пельменями з магазину, і кожному поклали по п’ять штук на тарілку. Коли ситуація повторилася і під час вечері, і наступного дня за сніданком, Ганна зрештою попросила чоловіка поїхати додому.
— Якщо твої батьки не вміють або не хочуть приймати гостей, то я більше туди не поїду! — сказала Ганна Івану після повернення додому.