Таня була дуже худенькою дівчинкою і терпіти не могла спати на печі. Зараз стало легше, але тоді, коли бабуся спала поруч, їй зовсім не вистачало місця. Таня ніколи не знала своїх батьків. У неї була тільки бабуся, та ще й дуже строга. Саме бабуся водила її до першого класу. Дівчинці було сумно, бо всі інші діти приходили до школи з батьками, а вона — зі старенькою бабусею. Єдиною радістю було те, що вчителька, Ірина Антонівна, виявилася дуже доброю.
Якось бабуся запросила до себе подруг. Вони хвалили Настю: «Яка ж молодець! Виростила, виховала, до школи відвела, хоч і досі не знаєш, чи це твоя онука.» Таня все чула, але зробила вигляд, що спить. Із цієї розмови вона дізналася, що її мама перебуває у в’язниці, а батька давно немає на цьому світі.
Таня добре вчилася, але боялася виходити з класу, щоб не наражатися на насмішки однокласників. Одного разу, повернувшись додому і збираючись обідати, вона почула дзвінок у двері. Відчинила — на порозі стояла худа жінка.
— Вам кого? — спитала Таня.
— Таня, доню моя, як же ти виросла. Така схожа на свого батька, — відповіла жінка, намагаючись її обійняти.
Дівчинка злякалася і закричала. На крик прибігла бабуся.
— Ба, це моя мама? — запитала Таня.
— Іди погуляй, онучко, мені з тіткою треба поговорити, — суворо відповіла бабуся.
— Можна я хоч обійму її? — жалібно попросила жінка.
— Ні, — різко сказала баба Настя. — Ще чимось заразиш її. Я сама її з пелюшок виростила і сама її догляну.
Жінка мовчки кивнула і почала йти. Але Таня не витримала.
— Мамо, мамо! — крикнула вона і кинулася в обійми матері.
Вони довго обіймалися і плакали. Бабуся Настя теж не стримала сліз, але не дозволила матері залишитися з донькою.
Минуло багато років, і життя Тані змінилося. Вона добре вчилася, закінчила інститут, вийшла заміж і подарувала бабусі правнука. Через рік бабуся померла. Про свою рідну матір Таня більше ніколи не згадувала. Та зустріч залишилася для неї лише неясним і непотрібним епізодом у її житті.