Я виріс у неповній сім’ї: батько пішов, коли мені ще не було й двох років. Мама завжди більше уваги приділяла моїй старшій сестрі, віддаючи їй найкращі речі, тоді як мені діставалися тільки залишки. Так пройшло все моє дитинство і шкільні роки. Мені постійно докоряли за зайвий шматок хліба, доручали найважчу та найневдячнішу роботу. Я мріяв, що після школи вступлю до університету, переїду в місто і почну нове життя. Через це старанно навчався, навіть ночами, і мої зусилля принесли плоди. Вступивши до університету, я не почув від матері ані привітання, ані питання, де буду жити, — вона лише зітхнула: «Нарешті розуму набрався, бо все на моїх плечах було!»
Повернувшись після першого курсу на канікули, я зрозумів, що мене вдома ніхто не чекав. Провівши трохи часу з друзями, я швидко повернувся до гуртожитку. П’ять років пролетіли непомітно. Я іноді дзвонив матері, вітаючи з днем народження та святами, але замість вдячності вона лише питала, чи маю я якісь доходи, щоб допомогти їй і сестрі. На той час у мене був лише підвищений стипендіальний дохід, який швидко розходився, тому я нічого не міг пересилати рідним. Через це вони ображалися. Коли я знайшов роботу, мати знову запитувала про мій дохід. Я надсилав їм невеликі суми, але не часто, бо більшість заробітку йшла на оренду квартири. Рідня ж вирішила, що я просто не хочу з ними спілкуватися, і з часом я дійсно втратив інтерес до цих стосунків. Їх ніколи не цікавило, чи вистачає мені коштів, адже стереотип «живе у місті — значить багатий» формував їхнє ставлення до мене.
Сестра тим часом вийшла заміж за односельця, народила йому двох дітей, розлучилася, знову вийшла заміж, вдруге стала мамою і вдруге розлучилася. Знаючи її непростий характер, я не дивувався. Одного дня я отримав нотаріального листа, який став для мене цілковитою несподіванкою. Завітавши до нотаріуса, я дізнався, що дідусь, батько мого батька, залишив мені свій дім у передмісті. Не знаю, чим я йому сподобався, адже прямим спадкоємцем мав бути мій батько, якого я зовсім не пам’ятав. Найімовірніше, мати дізналася про мою спадщину, адже незабаром вона зателефонувала мені вперше за багато років. Щоправда, здивування пройшло, як тільки я почув, що вона хоче, щоб я передав будинок Катерині, моїй сестрі, аби та мала де жити.
Мама пропонувала продати будинок і віддати гроші сестрі на придбання квартири. Це не входило до моїх планів, і я сказав їй про це прямо. Довгий час вона намагалася мене переконати, дзвонила й сестра, скаржилася на своє нещасливе життя, але коли я запитав, чи знає вона, як я жив усі ці роки, сестра мовчала, а потім сердито заявила: «Ти мене ніколи не любив!» Задавши їй кілька зустрічних запитань про її любов до мене, я почув лише короткі гудки у слухавці.
Через півроку я оформив спадщину, успішно продав будинок і на день нашого весілля з Марічкою ми вже мали власну двокімнатну квартиру, де живемо й досі. З мамою і сестрою я не спілкуюся, адже вони так і не змогли пробачити мені те, що я маю квартиру та тепер щасливий.