Бабуся Люба вже думала про свій відхід в інший світ. Зранку вона добре поснідала і сіла біля вікна, спостерігаючи за тим, що відбувається за межами дому. «Галино, я помру через два дні, якраз у неділю», – сказала вона дочці, яка в цей момент готувала обід. Галя застигла з каструлею в руках, відчуваючи неспокій на душі. «Що ти таке кажеш?» – запитала вона. «Прийшов мій час. Життя я своє прожила, як могла. Допоможи мені помитися і підготуватися. Я пізніше розповім про похорон. У нас ще трохи часу є», – відповіла бабуся. «Може, всіх обдзвонимо, щоб встигли попрощатися?» – запропонувала Галя. «Так, скажи всім. Я хочу зі всіма поговорити».
Бабуся важко встала з допомогою дочки і пішла до ліжка. Вона була невисокого зросту, худенька, з добрим зморшкуватим обличчям. Сиве волосся було акуратно зібране шпильками, а улюблений фартух, хоч і давно не використовувався, вона все ж одягала з звички. Після розмови бабуся залишилася одна, занурена в думки. Її пам’ять переносила її в минуле – часи, коли вона тільки вийшла заміж. Вона згадала, як з чоловіком будували будинок і як він пішов на фронт, залишивши її одну з маленькою дочкою Галею.
Згодом прийшов доктор, але не виявив жодних серйозних проблем зі здоров’ям бабусі. Він сказав дочці, що, швидше за все, бабуся відчуває наближення свого кінця, що буває у старших людей. В суботу Галя допомогла матері помитися і поклала її на чисту постіль.
Родичі почали приїжджати, щоб попрощатися. Спочатку приїхав Василь із подарунками, потім двійнята Руслан і Михайло. Марія прибула автобусом, а наймолодша Милочка, яка тепер керувала великою установою, з’явилася ближче до вечора. Всі були схвильовані, і хоча вони намагалися запевнити бабусю, що вона ще поживе, вона твердо сказала: «Я вже своє прожила, поговоримо завтра».
Після вечері діти ділилися своїми життєвими історіями, а бабуся, лежачи на ліжку, згадувала своє важке минуле. Вона пам’ятала роки війни, коли їй доводилося збирати гнилу картоплю і траву, щоб годувати дітей. Вона віддала свої прикраси, щоб обміняти їх на козу, бо іншого виходу не було.
Наступного дня бабуся зібрала дітей біля себе і попросила вибачення, якщо когось образила. Потім вона розповіла правду про те, як до них у сім’ю прийшли Василь, Марія, двійнята Руслан і Михайло, та Яся. Усі ці діти були сиротами, і бабуся Люба взяла їх до себе під час війни, рятуючи їх від голоду й смерті.
Після цих одкровень бабуся попросила дітей залишити її відпочити. Вони сиділи на кухні, обмірковуючи почуте, намагаючись скласти пазл свого минулого. Усі вони були вдячні за те, що їхня мати завжди казала: «Ви всі для мене однакові, всі рідні – всіх люблю».
Наступного ранку Галя зайшла до кімнати матері, щоб дізнатися, чи їй щось потрібно. Бабуся Люба лежала з відкритими очима і посмішкою на обличчі. Вона тихо відійшла в інший світ.