Поліна вдивлялася в дорогу, коли осінній дощ мрячив, стукотів у вікно машини і струмками стікав вниз.
— Ось і літо минуло, — немов почув її думки чоловік, Михайло.
Вони поверталися з села, де допомогли тітці Михайла викопати картоплю. Поля навколо вже пожовкли й побуріли, давно не бачивши дощу.
— Тепер будемо відпочивати. Зима довга, біла й нудна, — задумливо сказала Поліна, але раптом помітила щось на узбіччі дороги.
— Стій, Мишко, що це там таке? — ахнула вона.
Михайло також глянув на узбіччя і різко зупинив машину. Він навіть вийшов із неї, щоб краще побачити.
Поліна теж вийшла й побачила собачку, яка згорнулася клубочком під дощем.
— Ой, з нею все гаразд? Навіть дивитися страшно… — прошепотіла Поліна.
Михайло підійшов до собаки й нахилився над нею.
— Та ні, вона ціла, але…
— Що там? — Поліна підійшла ближче й побачила маленьких цуценят під животиком собаки.
— Ого, скільки їх! — присіла до собачки Поліна. — Ти мати…
Вона подивилася на Михайла, який хитав головою, стурбовано оглядаючи ситуацію.
— Хтось просто кинув її на дорогу з малими, — сказав він.
— Що робитимемо? Дощ посилюється, та й темніє. Їх не можна тут залишати, пропадуть, — мовила Поліна.
Не вагаючись, вони перенесли мокру собаку й цуценят у багажник машини, підклавши щось м’яке для тепла.
— Поїхали, розберемося вдома, — сказав Михайло, заводячи машину.
Вони їхали мовчки, не обговорюючи недобрих людей, які залишили собаку. Приїхавши додому, вони поселили маленьку сім’ю в коридорі на старому килимку.
— Ось поки так, Мотя, — сказала Поліна, — можна я так тебе називатиму?
Собачка слабо махнула хвостом, ніби погоджуючись. Вона вже довірилася своїм рятівникам. Цуценята, наївшись молока, мирно спали, а Михайло пішов до магазину по корм і молоко.
Повернувшись додому, він віддав покупки Поліні, яка одразу нагодувала собаку. Мотя їла жадібно, поглядаючи на нову господиню з вдячністю.
— Їж, їж, мамо… Не хвилюйся, ми знайдемо твоїм діткам добрі руки, — лагідно говорила Поліна.
Михайло стояв на балконі, дивлячись на дощ, що вщухав, і думав про те, як сильно любить свою дружину. Вони були одружені вже п’ять років, але дітей у них поки не було. Поліна ходила по лікарях, їздила на моря й санаторії, але результатів не було. Михайло завжди намагався її підтримати.
Цієї ночі Поліна майже не спала, сиділа біля цуценят, гладячи їх, а також спостерігала за тим, як старанно й ніжно їх вилизувала мама.
— Щаслива ти, Мотя, — прошепотіла Поліна. — Я теж хотіла б мати дитинку, любити її, пестити…
— Що ти там шепочеш? — прислухався Михайло.
— Просто розмовляю з Мотею. Вони такі милі, не можу відвести очей.
— Іди спати, ти ж надивишся ще, — сказав чоловік, піднімаючи її на руки й несучи до спальні.
Минали дні. Поліна готувала їжу для цуценят, а Михайло вигулював Мотю тричі на день. Вони розклеїли оголошення про те, що шукають домівки для цуценят. Знайшлися добрі люди, й за місяць майже всі цуценята поїхали в нові сім’ї.
— Мотя залишиться з нами, — сказала Поліна. — Не можу її віддати, вона вже як частина сім’ї.
Михайло посміхнувся й погодився.
Через кілька місяців у їхньому житті сталося справжнє диво. Поліна була на кухні, коли Михайло повернувся з роботи. Вона сиділа й плакала.
— Що сталося? — занепокоєно спитав Михайло, але помітив її посмішку.
— У нас буде малюк, — прошепотіла Поліна, обіймаючи його.
Михайло завмер на мить, а потім ніжно пригорнув її й поцілував живіт.
— Ось і все. Усьому свій час, — сказав він, дивлячись їй в очі.
— Як думаєш, це завдяки Моті? — запитала Поліна.
Михайло засміявся.
— Може, я теж якось причетний до цього дива, але хто знає. Напевно, і Бог теж допоміг за твою доброту, Полечко…
Вони були сповнені щастя. Поліна берегла себе, прислухалася до порад рідних і чекала на дитину. І хоч диво сталося після допомоги Моті, вони знали: все в житті має свій час, і добро завжди повертається.