Той день розпочався для мене з особливо приємного відчуття — я щойно отримала свою пенсію. Зранку швиденько попрямувала до магазину, щоб запастися необхідними продуктами на тиждень. Коли я вийшла з магазину, небо несподівано затягнулося густими сірими хмарами, і незабаром почалася сильна злива. Я намагалася прискорити крок, але мої ноги вже не такі швидкі, як колись. І раптом над моєю головою з’явилася тінь. Я озирнулася і побачила біля себе хлопчика-підлітка, який тримав над собою парасольку, захищаючи й мене від дощу.
— Не хотів би, щоб ви змокли, — ввічливо промовив він. — О, дякую, дорогий! Це так мило з твого боку, — відповіла я, усміхаючись від щирого серця. Хлопець підхопив мої важкі сумки та запропонував провести мене до дому. Дорогою він розповідав про свою школу та як йому подобається допомагати людям, що цього потребують. Я слухала його слова з захопленням, відчуваючи вдячність за те, що молодь у нашому районі така добра й чуйна.
Дійшовши до мого будинку, я запросила його на чашку гарячого чаю, щоб хоч трохи віддячити за його турботу. Він погодився, і ми довго спілкувалися, обговорюючи різні теми. Я відчула, як ця несподівана зустріч зігріла моє серце. Коли дощ вщух, хлопець зібрався йти. — Дякую за чай і за приємну бесіду, — сказав він, одягаючи куртку. — Ні, це я тобі вдячна, — відповіла я. — Ти зробив мій день значно яскравішим. Він помахав мені рукою і пішов, залишаючи за собою відчуття світла та тепла. Цей день залишиться в моїй пам’яті як нагадування, що доброта ще живе в серцях молоді.