Коли Павло віз свою дружину до пологового будинку, він і гадки не мав, який сюрприз на нього чекає. Зранку Поліні стало зле: тягнув живіт, боліла спина. Чоловік недовго думаючи викликав швидку допомогу. Лікар порадив швидко збиратися, адже пологи вже ось-ось почнуться. Тепер Павло стоїть під вікнами пологового будинку, ходить взад-вперед і чекає, коли дружина подзвонить. Вже чотири години минуло, а вона не виходить на зв’язок. Телефон може сів, чому мовчить? Нарешті, о шостій вечора, Поліна зателефонувала й тихим голосом повідомила, що він став татом двійнят. Павло спершу не зрозумів і перепитав. Тоді почув чітку відповідь:
— У нас двійня — хлопчик і дівчинка. Дівчинка зовсім крихітна, два кілограми, а хлопчик три триста.
Павло розгубився: як справитися з двома? Жартома сказав, що, може, краще залишити тільки хлопчика. Дружина образилася і поклала слухавку. Додому Павло повернувся пізно ввечері та пішов по пораду до мами. Сподівався, що вона підкаже, як бути: навіщо одразу двоє? Він ніяк не міг уявити, як впоратися з двійнятами. Поліна ж, схоже, була готова взяти обох додому. Завтра він з нею серйозно поговорить, але зараз йому потрібна мамина порада. Коли прийшов до батьків, у них гостювала давня мамина подруга. Павло пам’ятав її і двох її синів-близнюків, які завжди трималися один за одного і ніколи не дозволяли їх розділити.
Після того, як Павла привітали з народженням дітей, його мама розчулилася, а тітка Надія витерла сльози. Коли привітання вщухли, Павло запитав у неї про хлопців — чи вже обидва одружилися? Мама напружилася, а тітка Надія заплакала: виявилося, що хлопців вже немає на цьому світі. Десять років тому вони потонули в річці: один почав тонути, другий кинувся його рятувати, але разом пішли на дно. Після того тітка Надія розлучилася з чоловіком — вони не могли жити разом, звинувачуючи один одного. Відтоді вона мала багато вільного часу, а вдома не було чим зайнятися. Підробляла нянею, але діти виросли, і вона прийшла до подруги просто поспілкуватися.
Павло пішов додому, так і не розказавши матері, чому приходив. Наступного дня він стояв під вікнами пологового будинку та вибачався перед Поліною. Розумів, що сказав дурницю, бо обидва малюки — його, і він їх уже любить. Через день усією родиною зустрічали Поліну з дітьми з пологового. Павло запросив і тітку Надію допомогти з доглядом за малюками, оскільки сам затримувався на роботі, а Поліні потрібна була підтримка. Тітка Надія одразу погодилася, ніби помолоділа від радості.
Через п’ятнадцять років, на день народження Роми та Наташі, Павло Петрович із гордістю дивився на своїх дітей. Вони виросли розумними та вихованими. Тітка Надія, яка стала частиною їхньої родини, накривала на стіл, а Наташа допомагала їй. Поліна ще була в перукарні, готуючись прийти красивою. Тітка Надія назавжди залишилася жити в їхньому домі й стала незамінною помічницею в їхній сім’ї.