Знаю одну жінку на ім’я Ніна. Її життя довго було звичайним: робота, діти, чоловік. Діти виросли та роз’їхалися, залишивши їй трохи тиші й пустоти. Чоловік же почав пиячити, ображати її, змушувати плакати ночами. Діти запрошували її пожити у себе, але візити тривали не більше тижня, адже у кожного своє життя і свої сім’ї. Хоч і всі люблять одне одного, але краще жити окремо. Врешті, Ніна розлучилася з чоловіком, але продовжувала жити з ним в одній квартирі, адже маленької пенсії не вистачало, щоб зняти інше житло. Тоді одна її знайома запропонувала перебратися на дачу, де був скромний будиночок без опалення, заросла трава навколо, але нарешті вона була б господинею у своєму просторі. Головне, що на ділянці була лазня і сарай із дровами.
Знайома привезла Ніну на дачу з великою сумкою речей. Першого ж ранку, вийшовши босоніж на ґанок і почувши спів птахів, Ніна відчула себе щасливою. Неподалік був ставок, де вона почала купатися. Навела лад у будинку, помила вікна, знайшла і повісила простенькі фіранки зі старої шафи. Купувала продукти в місцевій крамниці, готувала прості, але смачні страви. Ніна обожнювала приправи, трави й спеції, тож привезла ціле багатство з собою. Простий суп з риби у неї виходив настільки ароматним, що запах запрошував ще з порога. Напевно, саме цей запах і привів до будинку худого, бездомного кота. Увечері, повернувшись зі ставка, Ніна побачила його на ґанку. «Ну ось, зустрілися дві самотності,» – усміхнулася Ніна, винесла коту мисочку супу, і той залишився жити з нею.
Навівши порядок у домі, Ніна взялася за ділянку: скопала невеликі грядки, посадила моркву, цибулю, петрушку, прочистила кущі смородини та малини. Кіт Василько тепер ходив за нею всюди – в магазин, на ставок, а спав поруч, притискаючись носом до її щоки. Життя стало налагоджуватись. Якось увечері, після купання, вона побачила неподалік будинку чорну машину.
– Ого, мабуть, дорога, – подумала Ніна. Коли проходила повз, з машини вийшов чоловік і запитав, де можна набрати чистої води. «Заходьте, у дворі є криниця,» – запросила Ніна. Виявилося, що чоловік повертався з риболовлі і чекав на свого водія, бо в нього луснуло колесо, а запаски не було. Ніна запросила його повечеряти, і він з радістю погодився. Курячий суп настільки припав йому до смаку, що він навіть попросив добавки.
– Ви завжди так смачно готуєте? – запитав він.
– Так, люблю готувати, – відповіла Ніна.
– У мене є пропозиція, – сказав він. – Я живу в місті, і мені потрібна людина, яка готувала б для мене. Мій водій возитиме вас за продуктами, і добре платитиму.
Ніна погодилася, і з того часу вона готувала для Михайла Васильовича двічі на тиждень. Її кіт Василько, звісно ж, теж завжди був при ній. На кухні в місті Ніна варила борщ, запікала рибу, і готувала випічку, наповнюючи квартиру неймовірними ароматами. Василько весь час дрімав на маленькому диванчику на кухні.
Через кілька тижнів Михайло Васильович залишив на кухні для Ніни великий букет із запискою: «Тепер я люблю повертатися додому!» Поруч був конверт із першою зарплатою. Ніна вирішила, що тепер може почати відкладати на житло. Кожен її приїзд супроводжувався свіжими квітами, а одного разу Михайло повернувся раніше, і вони разом пили чай із ватрушками. Потім він сам відвіз Ніну з Васильком на дачу і запросив на рибалку у вихідні.
Так вони і провели вихідні, жартували, сміялися, а восени Ніна вийшла за Михайла Васильовича заміж. Залишаючи свій маленький дачний будиночок, Ніна взяла лише коробку з улюбленими приправами та Василька. А що ще потрібно для щастя?