Я мешкаю в Чехії. Щоранку їду на роботу по чудових дорогах на комфортабельному автобусі з м’якими сидіннями, який завжди прибуває вчасно, тож я можу чітко спланувати свій день. Я живу в країні, де близько 60% населення не відвідує церкву та вважає себе атеїстами, проте Чехія є одним з лідерів автомобільної промисловості та має кілька світових брендів. Мені не потрібно щоденно писати звіти, заповнювати «листи самооцінки» чи проходити атестації, а також змагатися з колегами за підвищення. Я вперше отримала свій власний клас із чудовими учнями, яких щиро люблю.
Вулиці мого міста мають назви на кшталт «Липова», «Шкільна», «Курортна», а головна площа завжди жива та затишна. Увечері я можу повертатися додому, не хвилюючись за свою безпеку. З великим задоволенням відкриваю для себе музику чеських композиторів — і тих, яких знала раніше, і нових для мене.
Я можу відвідувати семінари та майстер-класи кілька разів на рік і добровільно проходити підвищення кваліфікації, оскільки моя робота покриває всі ці витрати. Наші педради проходять в атмосфері гумору та взаєморозуміння. Іноді навіть зустрічаю учнів на вулиці, і вони привітно вітають мене зі словами «Добрий день». Моя зарплата тут така, яку я ніколи б не отримала в Україні, і мою освіту дійсно цінують.
Тут я маю можливість подорожувати — щось, про що в Україні могла лише мріяти. Моя дитина з радістю ходить до школи. Мій дім має чистий під’їзд, теплі стіни, регульоване опалення в кожній кімнаті та прекрасний вид з вікна. Тут дощові стоки прокладено під землею, а газові труби заховані в стінах. У Чехії сортують сміття, і біля баків чисто та немає неприємного запаху. Мені не потрібно щомісяця знімати показання лічильників або пускати комунальників до квартири; компанія-постачальник самостійно проводить усі перерахунки та компенсує різницю. Я впевнена, що в разі потреби служби екстреної допомоги приїдуть за кілька хвилин.
В Україні я часто відчувала депресію через низьку зарплату, постійне відчуття, що комусь зобов’язана, неможливість придбати гарні речі чи поїхати туди, куди мрію. Розбитий асфальт у дворі, старі маршрутки, якісні проблеми у навчанні сина, його небажання відвідувати школу — усе це додавало мені відчуття незахищеності.
Часто говорять, що місце проживання не важливе, адже всюди ми беремо з собою самих себе. Але чому саме тут я нарешті почала відчувати себе людиною? Мені дуже шкода, що люди в рідній країні змушені щодня боротися з труднощами та вирішувати проблеми, які не роблять їх щасливими, замість того щоб будувати життя довкола себе.