У нас була прабабуся-довгожителька, якій виповнилося 90 років. Вона жила в селі, але з роками їй ставало дедалі важче справлятися з великим будинком самотужки. Тому виникло питання: хто переїде жити до бабусі?
Мої батьки навіть не розглядали цей варіант. Вони комфортно жили в місті: тато працював охоронцем, мама — у тому ж офісі, який він охороняв. Їх цілком влаштовувало спокійне життя, і вони не хотіли нічого змінювати. Моя сестра теж жила в місті зі своїм чоловіком, і молодята аж ніяк не збиралися перебиратися в село.
У той час у мене було двоє маленьких дітей: синові 5 років, а доньці лише 3. Але мені було шкода бабусю, і я не могла залишити її саму. Ми з чоловіком поговорили й вирішили переїхати до неї в село. Від бабусиного дому до роботи чоловіка було лише 40 хвилин їзди. Ми почали здавати нашу міську квартиру в оренду, а отримані гроші вкладали в облаштування бабусиного будинку.
Ми провели газ, зробили зручний туалет, оновили лазню, встановили нову огорожу. Хоч бабуся була вже в літах, але завжди допомагала мені з дітьми, навіть ходила з ними на річку. Ми проводили час разом, кожні вихідні їздили в ліс чи на риболовлю.
Але через п’ять років бабусі не стало.
На другий день після похорону чоловік моєї сестри без будь-яких церемоній запитав:
— Як будемо ділити будинок?
Я була ошелешена його нахабством. Ще в перший рік, коли ми переїхали до бабусі, вона оформила дарчу на мене. Ми з чоловіком не планували продавати будинок, адже нам тут добре.
Коли сестра дізналася, що будинок належить лише мені, вона почала кричати. Я навіть не знала, що сказати. Добре, що мій чоловік різко й прямо пояснив їм, що жодного права на будинок вони не мають і можуть забути про нього.
Сестра досі пліткує про мене й поливає брудом за спиною. Мама ж намагається переконати мене продати будинок і розділити гроші. Але я цього точно не зроблю.