У Тані не було нікого, окрім бабусі. Батьки, звісно, були, але коли дівчинці виповнилося два роки, їх не стало. Таня зовсім їх не пам’ятала — лише зі світлин та розповідей бабусі Каті.
— Твій тато був красенем. Коли він з’явився в нашому селі, всі дівчата за ним бігали. Але він закохався у твою маму. Як тут не закохатися? Вона була, як біла берізка: струнка, гарна, працьовита. Забрав її до міста. Ех, якби я знала, що станеться таке, ніколи б її не відпустила. Тепер у мене єдина радість на старості — ти, моя внучечка, — казала бабуся, ніжно цілуючи Таню в біляве волосся.
Таня дивилася на мамині фотографії та мріяла бути такою ж красивою, як вона, щоб теж називали «берізкою». Вона жила з бабусею в селі, старанно вчилася в школі й тішила її гарними оцінками. Як усі діти, Таня чекала літніх канікул. Але не лише тому, що можна було відпочити від уроків, а тому, що на літо до села приїжджав Остап.
Бабуся Остапа жила по сусідству, тому діти одразу здружилися.
— Молоді й нерозлучні! — дражнили їх сусідські діти.
Таня обурювалася, а Остап лише сміявся:
— Та нехай! Вони нічого не розуміють. — І, взявши Таню за руку, вів її на околицю села.
Тоді було дитинство, і все здавалося таким природним і простим. Але час минав. Таня закінчила восьмий клас і замислилася про майбутнє.
— Ким хочеш стати? — запитав Остап, коли вони сиділи на своїй улюбленій галявині серед синіх незабудок.
Вона зірвала квітку, трохи помовчала й відповіла:
— Учителькою, як моя мама. Вивчуся, повернуся в село і буду навчати діток.
Остап, дивлячись на синє небо, задумливо сказав:
— А я стану льотчиком. Хочу літати високо й бачити світ з висоти.
Він узяв Таню за руку й серйозно запитав:
— А ти чекатимеш мене?
— Чекатиму, — тихо відповіла вона.
Їхній перший поцілунок був боязким, як перший подих нового життя. Таня берегла подаровані Остапом незабудки, які він залишав на її вікні щоранку.
— Ти моя незабудка, — шепотів він.
Літо закінчилося, і Остап поїхав у місто. Таня чекала його, складаючи листи в коробку разом із засушеними квітами. Але наступного літа Остап не приїхав:
— Пробач, моя незабудко. Я маю готуватися до вступу в льотне училище, але ти мені часто снишся, Таня. — писав він, додаючи малюнок букетика незабудок.
Згодом Таня сама поїхала в педагогічний інститут. Листи від Остапа ставали рідшими, доки зовсім не припинилися. Вона стала вчителькою й повернулася в рідне село.
Згодом Таня вийшла заміж за добру людину, яка обожнювала її. У них народилися двоє синів. Та інколи, дивлячись на небо, Таня згадувала Остапа, коли в синяві залишався білий слід літака.
Роки минали. Бабусі Каті не стало, як і бабусі Остапа. Він навіть не приїхав попрощатися. Коли Таня втратила чоловіка, вона залишилася сама.
Одного вечора Таня вирушила на їхню галявину. Там сидів сивий старий із букетом незабудок у руках.
— Остап… — прошепотіла вона.
Він підвів очі, і їхні погляди зустрілися.
— Я повернувся, моя незабудка, — сказав він, притискаючи її руку до своєї зморшкуватої щоки.
Роки чекань і розчарувань розтанули. Вони сиділи на галявині, тримаючись за руки, а довкола розходилися вечірні тумани.