— Подумай про дітей, — переконувала Віку її мама по телефону, — вони вже підлітки, але навіть у такому віці їм потрібні обоє батьків, Віко, схаменися.
— Мамо, рішення вже прийнято. А що стосується дітей… Син сам показав мені фото свого батька на фейсбуці, де той із якоюсь жінкою та немовлям на руках. Ось, як він їздить у свої «відрядження»!
— Нічого собі, я про це не знала, — здивовано відповіла мама, — але як він міг таке зробити після 16 років спільного життя?
— Ось так просто взяв і зробив… — сказала Віка, побачивши свекруху в передпокої, — гаразд, мамо, я передзвоню пізніше.
— Ти зовсім совісті втратила? Що ти задумала? — з порога почала свекруха, — яке ще розлучення? Ти здорова?
— Віро Миколаївно, я прийняла остаточне рішення. Миритися з вашим сином я не збираюся. Його речі вже зібрані, можете щось забрати із собою, якщо хочете.
— Але ж він любить дітей! Він без них не може. Якщо ти думаєш, що він мав покинути ту дитину… як так можна? Він міг би допомагати їй матеріально і залишитися в сім’ї. Та й без тебе він не виживе, він навіть їжу собі не приготує.
— Про наслідки своїх «відряджень» йому варто було думати раніше, — холодно відповіла Віка.
Свекруха пішла, але тиша не тривала довго — незабаром з’явився чоловік… майже вже колишній чоловік.
— Ти ж мав почекати, поки нас не буде вдома, щоб забрати свої речі, — байдуже сказала Віка, — он там все зібране.
— Вік, нам треба поговорити, я більше не міг чекати.
— З тобою, любий, говорити мені не дуже хочеться. Вітаю тебе з народженням третьої дитини. Сподіваюся, ти не зробиш із ним так, як із нами. Ключі залишиш на тумбочці. Я буду в іншій кімнаті, доки ти не підеш.
Чоловік залишив ключі й почав повільно виносити речі, ніби кожна річ важила тонни. Віка не жаліла про своє рішення. Вона була переконана, що з зрадниками по-іншому не можна.