Нещодавно зателефонував син і попросив доглянути за онуками на тиждень, бо вони з дружиною збираються у відпустку на море. Їхати на море без власних дітей? Я йому одразу все нагадала. Як тільки він вирішив одружитися у 20 років, коли університет ще не закінчив, він уже став самостійним. Я йому нічим не зобов’язана. Захотів сім’ю і дітей — значить, сам має з ними справлятися. Я могла б віддати йому квартиру, якби не той факт, що після смерті його батька мені важко було жити лише на пенсію. Тому я здала квартиру в оренду. До того ж йому вже майже 30 років, він дорослий чоловік.
Діти в нього маленькі, старшому три роки, молодшому — півтора. Він взагалі уявляє, як я з ними впораюся? Я ж уже не молода, і батька давно немає поруч. Діти в нього справжні метеори, все встигають і постійно в русі. За ними не встигнеш, а постійно стежити за ними я фізично не можу — спина вже не дозволяє. Якщо згадати всі ці роки після його одруження, їм допомагали свати: квартиру подарували, синові машину купили, на роботу влаштували. Вони й зараз допомагають з онуками. Тож нехай звертається до них. Вони раніше сиділи з дітьми, нехай і тепер допомагають.
Моя подруга засудила мене, сказала, що я неправильно чиню. Мовляв, як я зараз з ними, так і вони зі мною в старості. Наче мої вчинки відгукнуться, і ніхто мені навіть склянки води не подасть. Але ж я вже в старості, і нікого поруч не бачу — тільки дзвонять, коли я їм потрібна. Я ж вважаю, що повага до батьків у старості не повинна купуватися. Я подарувала синові життя, виховала його, а далі він має стати самостійним. Якщо йому не подобається мій підхід — нехай не спілкується. Живе зі сватами.