Артем вирішив допомогти незнайомій бабусі донести пакунки додому. Осінній холод пронизував вулицю, і він помітив стареньку, яка важко тягнула величезну сумку. Її стомлене обличчя та зігнута постава свідчили про те, що їй дійсно потрібна допомога. Не вагаючись, Артем підійшов до неї та запитав: “Бабусю, дозвольте допомогти вам.” Вона здивовано поглянула на хлопця і, з вдячністю кивнувши, несміливо усміхнулася. Артем відчув, що вона – добра та світла людина. Узявши сумку, вони разом рушили до її будинку, йшли мовчки. Артем хотів розпитати її про життя, але щось його стримувало.
Він відчував, що за її тишею ховається якась таємниця. Нарешті вони дійшли до маленького дерев’яного будиночка з квітучим садом. Бабуся подякувала: “Дякую, юначе, я б не впоралася сама.” Артем усміхнувся: “Це найменше, що я міг зробити. До того ж, ви також допомогли мені, хоч і, мабуть, не знаєте цього.” Бабуся здивовано запитала: “Як я могла допомогти тобі, хлопче?” Артем замислився і відповів: “Ви допомогли мені побачити справжню доброту. Ми часто забуваємо про те, як важливо бути добрішими і підтримувати один одного.”
Бабуся раптово обняла Артема, і сльози радості засяяли в її очах. “Дякую тобі, мій добрий хлопче. У цьому світі нам дуже не вистачає таких сердець, як твоє.” Після цієї зустрічі Артем почав більше звертати увагу на тих, хто потребував допомоги. Бабуся стала його близькою подругою, і вони часто зустрічалися, ділилися історіями та мудрістю. Їхня зустріч перетворила життя Артема, надихнувши його на добрі вчинки і теплі слова.
Будинок бабусі наповнився радістю та теплом, якими вона щедро ділилася з оточуючими. Їхня історія стала прикладом справжньої доброти і людяності для багатьох, а кожен, хто зустрічав Артема та його нову подругу, розумів, що в цьому світі ще багато місця для добра і надії.