— Ти зовсім безсердечна! Це ж твоя рідна бабуся, а мама твоя не проти взяти її до себе. Чому ти заперечуєш? — такими словами звернулася до мене тітка Олена, мамина сестра. Можливо, я і справді безсердечна, якщо не хочу, щоб бабусю, якій вже 89 років, взяли «доживати» до моїх батьків. Але я хочу пояснити причини своєї позиції.
У бабусі троє дітей: дві дочки та син. Моя мама — старша сестра, а дядько, наймолодший, взагалі не розглядається як варіант для догляду. Він чотири рази одружувався, живе в квартирі чергової дружини, де навіть не є господарем, і доглядати за бабусею він не буде та не зможе. Допомагати фінансово дядько теж не здатен, оскільки перші три дружини народили йому сімох дітей, п’ятеро з яких ще неповнолітні. Декілька років він ще виплачуватиме на утримання дітей половину зарплати.
Залишаються мама та тітка Олена. Мені 40 років, мамі — 63, тітці Олені — 56. Олена займає керівну посаду, і це для неї основна причина не брати бабусю до себе. Моя мама також працює, причому соцпрацівником, а живуть вони з батьком у селі. На ній ще й догляд за господарством, городом, подвір’ям. — У твоєї мами графік гнучкий, — наполягає тітка, — а я можу затримуватися на роботі. Хто їй памперси мінятиме? Моя Мар’яна чи чоловік? Ти здорова? — Мар’яною звуть мою двоюрідну сестру, їй 27 років, вона живе з батьками, займається собою і мріє про вигідне заміжжя. Проте «принца» поки на горизонті не видно.
— Давайте не покладати все на маму. Їй і так непросто. Бабуся все життя допомагала кому? Правильно, тобі. Сиділа з ким? Правильно, з Мар’яною. А тепер Мар’яна не може навіть памперс поміняти? Але основна причина, через яку я проти, щоб бабуся жила в будинку моєї мами, набагато глибша. Я називаю її бабусею тільки у цьому розповіді, а в реальності так не звертаюся. Моя мама, я, а тим більше мій батько, не чули від неї жодного доброго слова. — Зять — не взяти, — завжди говорила вона про мого батька, ставлячи його в незручне становище. За що? Бо він виріс без батьків і був небагатим. Батько збудував будинок, виховав мене, навіть фінансово допомагав тещі, хоч і намагався уникати спілкування з нею.
— А ти впевнена, що Вірка свою дочку від тебе народила? — якось сказала вона моєму батькові. Того дня було дуже спекотно, у батька був підвищений тиск. Добре, що мама вчасно помітила його стан і відвезла до лікарні, врятувавши йому життя. Після цього випадку батько більше не зміг працювати, а моя мама стала доглядати за ним. Ми з чоловіком допомагаємо, але ще маємо свекруху, за якою також потрібен догляд, тому чергуємо: вихідний у мами, вихідний у свекрухи.
— Доглядати за людьми похилого віку для тебе звично, — продовжує тітка Олена, — де один лежачий, там і другий. У тебе більше часу, ніж у мене. Мама, під натиском «вона ж дочка», почала схилятися до того, щоб взяти бабусю до себе, оскільки це її мати. Як не взяти? — А тітці вона не мати? — запитую. — Вона все життя тебе принижувала, а ти готова знову поступитися. І подумай про себе: на тобі хворий чоловік. Можливо, варто розглянути інші варіанти? Найняти доглядальницю.
— Ти здуріла? — обурилася тітка, — Чужій людині довірити маму? Гроші зайві? У мене не зайві, у мене чоловік уже пів року без роботи, донька готується до весілля. А де Мар’яна житиме, коли заміж вийде, якщо ми квартиру бабусі продамо? Бабуся заповіла квартиру Мар’яні… — Тітка замовкла, зрозумівши, що сказала зайве. Я лише усміхнулася: заповіт на Мар’яну, а вона доглядати не хоче?
— Мамо, якщо ти піддасися на вмовляння тітки, ми з чоловіком більше не будемо допомагати. Так, ти — дочка, і доглядати за батьками — обов’язок дітей. Але для мене важливіші ти і тато. У бабусі троє дітей, я запропонувала вихід. Мені байдуже, кому дістанеться її квартира, я дбаю про тебе і про тата. Можете вважати мене безсердечною, але для мене батько значно важливіший, ніж людина, яку я у цій розповіді змушена називати бабусею.