На конверті великими літерами було написано: «Олені Сергіївні, моїй доньці». Не встигла… Олена повернулася з роботи, накрила на стіл, і вони з Миколою та сином Іваном сіли вечеряти. Раптом задзвонив телефон. На екрані висвітилося, що дзвонить мама. Олена байдуже вимкнула звук і відклала телефон подалі.
«Навіть повечеряти спокійно не дають», — подумала вона і продовжила їсти. Олена завжди вважала, що батьки нічого їй не дали. Усе, що вона має, — це результат її важкої праці. Її успіх у бізнесі, власна квартира в столиці — усе це було здобуте без сторонньої допомоги. Тому вона вирішила спочатку повечеряти, потім трохи відпочити і лише тоді передзвонити мамі. Але за вечерею вона зовсім забула про дзвінок.
Вночі Олені наснився батько. Він кликав її, благав про допомогу. Прокинувшись вранці, жінка відчула тривогу, щось невідворотне, і вирішила зателефонувати мамі.
— Доню, приїжджай, батько дуже хоче тебе побачити, — почула вона у слухавці.
Олена пообіцяла, що приїде, але вирішила почекати два дні, щоб завершити всі справи, а на вихідних вирушити до батьків у село. Вона не була там уже майже рік — постійно робота, справи. Увесь день думки про батька не залишали її. Їхні стосунки були непростими. Батько завжди був суворим, він не схвалював її вибору чоловіка. Десять років тому він навіть приїздив до них, щоб налагодити стосунки, але Олена зустріла його холодно. Наступного дня вона вручила йому зворотний квиток і сказала:
— Повертайся додому, у нас тут і так тісно.
Вона подарувала йому мобільний телефон і додала:
— Дзвони, якщо буде потрібно.
Останнім часом батько вже й не дзвонив. Вона розуміла, що він слабшає, і щось підказувало їй: треба їхати.
Олена подзвонила на роботу, пояснила ситуацію і взяла тиждень за власний рахунок. У поїзді було спекотно й задушливо. Вона лягла на бік, закрившись простирадлом, і намагалася не думати про сусідів у купе. Завтра вона вже буде вдома.
Коли вона підійшла до рідної хвіртки, запах свіжого повітря пробудив у ній теплі спогади. Але водночас серце стискалося від передчуття чогось незворотного. Біля хвіртки її зустріла мама. Олена відразу зрозуміла, що запізнилася.
Мама простягнула їй білий конверт. Дочка кинулася до неї, обійняла і, плачучи, повторювала:
— Пробач, мамо, що не встигла. Пробач, що мене не було поруч.
Конверт Олена відкрила через три дні, як і просив батько. На ньому великими літерами було написано: «Олені Сергіївні, моїй доньці». Всередині був аркуш, вирваний зі шкільного зошита. Вона почала читати:
«Леночко, доню моя дорога! Можливо, я був не найкращим батьком. Я не дав тобі всього, чого ти так хотіла і заслуговувала. Але, будь ласка, не тримай на мене образи. Знай, що я завжди тебе любив і пишаюся тобою. Бережи маму. Прости мене.
Твій батько».