Мені дуже соромно за своїх дітей. Вони щороку їздять відпочивати за кордон, а я, коли перебільшую, змушена економити навіть на їжі. Ніхто не хоче мені допомогти!
Мій чоловік помер п’ять років тому. Зараз я живу сама, бо син і дочка давно стали дорослими. Все своє життя ми важко працювали з чоловіком, щоб дати дітям освіту, допомогти придбати житло, а тепер я ще й онуків доглядаю.
Моя пенсія дуже маленька, і я ледве зводжу кінці з кінцями. Щоб вижити, намагаюся брати якусь роботу додому – найчастіше це вишивка на замовлення. Грошей вистачає тільки на найнеобхідніше. А коли вже зовсім складно, я економлю навіть на їжі.
Одного разу ми з сусідкою розговорилися про фінансові труднощі. Вона розповіла, що її діти допомагають їй: привозять продукти, купують ліки та інші потрібні речі. У мене ж тоді защеміло в душі, бо мої діти жодного разу навіть не запропонували допомоги.
Мені соромно просити у них щось, адже я розумію, що вони мають власні турботи й повинні ставити на ноги своїх дітей. Але ж вони не бідують! Щороку їздять на відпочинок у дорогі курорти, а не в якісь бюджетні Єгипти.
Якось я натякнула, щоб вони допомогли оплатити комунальні послуги. Пояснила, що квартира все одно залишиться їм у спадок. Тим більше, для них це були б не такі вже й великі витрати, як для мене. Син просто вдав, що не зрозумів натяку, а дочка сказала, що ледве оплачує свою квартиру.
І син, і дочка мають власні машини, якими щодня користуються. Їм вистачає грошей на ремонт і пальне, а допомогти матері – ні.
Я присвятила їм все своє життя! А тепер дочка щомісяця купує собі нові речі, балує свою доньку – кишенькові гроші онуки більші за мою пенсію. Про сина я взагалі мовчу – там усім керує його дружина. Якщо навіть він і хотів би допомогти, вона не дозволить.
Часом сиджу і згадую, як ми з сестрою допомагали своїм батькам. Ми завжди були вдячні їм за все, що вони для нас зробили. Ніколи не приходили до них у гості з порожніми руками. Ремонт у їхній квартирі зробили самі, бо розуміли, що на пенсії це не по кишені. Нас не потрібно було просити чи натякати – ми самі знали, що це наш обов’язок. А я, мабуть, не змогла правильно виховати своїх дітей.
Думала собі: якби мене діти взяли жити до себе, я б допомагала їм у всьому, доглядала за домом, а свою квартиру здавала. Але я боюся про це навіть заговорити, бо знаю, якою буде відповідь.
Все життя ми з чоловіком відкладали гроші на старість, але коли у дітей виникали проблеми, ми все віддавали їм. Тоді здавалося, що їм це важливіше. А тепер така вдячність на старість…
А ви допомагаєте своїм батькам?