Аня завжди була замкнутою і неконтактною дівчиною. Вона не любила галасливих компаній, трималася осторонь і рідко вступала в розмови. Друзів у неї не було, а студентські вечірки здавалися їй марною тратою часу. Усе її життя оберталося навколо навчання, а улюбленими друзями були книги та підручники. Університетська бібліотека стала для Ані найкращим місцем для проведення часу, і через свою непомітність вона залишалася майже невідомою для більшості однокурсників.
Одного вечора, затримавшись у бібліотеці, Аня поверталася додому. Щоб скоротити шлях, вона вирішила пройти пустирем. Там на неї напав ґвалтівник. Він діяв швидко й безжально, залишивши дівчину в жаху й відчаї. Його обличчя Аня навіть не встигла розгледіти.
Через півтора місяця Аня дізналася про вагітність. Лікар наполіг на тому, щоб вона не переривала її, пояснивши, що це може позбавити її можливості стати матір’ю в майбутньому. Неохоче Аня погодилася народжувати, вирішивши, що після пологів віддасть дитину до притулку. Її головним пріоритетом залишалося навчання, а не турботи про немовля.
Але все змінилося в момент, коли вона вперше побачила свого сина в пологовому будинку. Щось у її серці перевернулося.
«Нікому й ніколи я тебе не віддам. Ти мій і тільки мій,» — подумала вона, дивлячись на беззахисне маля. Його маленькі рученята й безпорадний вигляд розтопили її серце.
Два роки потому Аня навіть згадувати боялася про те, що колись хотіла залишити свого Мишка в притулку. Вона була впевнена, що це було б її найбільшою помилкою в житті.
Тепер Аня ні про що не шкодувала. Вона була щаслива, що в неї є такий чудовий син, як Мишко. І хлопчик, у свою чергу, був щасливий жити поруч із мамою, яка його любила понад усе.
Цього дня вони прогулювалися парком. Стояла чудова погода, а їхній настрій був легким і радісним. Мишко, не змовкаючи, ставив запитання, а Аня терпляче й з любов’ю відповідала на кожне з них. Перехожі з усмішкою дивилися на їхню щиру розмову, але мати й син не помічали нікого навколо.
Для них існував лише їхній маленький світ, і він належав лише їм.