Все своє життя я працювала дояркою в рідному селі. Щоденні ранні підйоми, нескінченні години в холодному сараї, доїння корів – це була моя звична рутина. Проте з кожним роком сил ставало дедалі менше, а біль у руках ставав нестерпним. Одного вечора, за вечерею з чоловіком Василем, я вирішила підняти непросту для мене тему.
– Вася, я думаю, настав час продати корів. Я більше не можу так жити, – тихо промовила я, намагаючись стримати сльози.
Василь завмер з вилкою в руці й подивився на мене, ніби не вірив тому, що почув.
– Як ти можеш бути такою егоїсткою, Людо? Це ж наш головний заробіток! Ти хочеш, щоб ми залишилися без засобів для життя? – його голос був сповнений подиву та розчарування.
У грудях щось стиснулося, а на очі навернулися сльози.
– Я просто більше не можу, Васю. Моє тіло болить кожного дня. Можливо, ми могли б знайти інший спосіб заробітку…
– І що ти пропонуєш? Ми ж у селі, Людо. Тут небагато варіантів, – сказав він суворо.
Між нами повисло важке мовчання. Я подивилася йому прямо в очі, щиро й відкрито.
– Можливо, варто спробувати щось нове? Почнемо з малого. Можна вирощувати овочі або зайнятися бджільництвом? Щось, що не потребує таких фізичних зусиль.
Василь на мить задумався, потім повільно кивнув, нарешті розуміючи, наскільки я втомлена і виснажена.
– Добре, давай подумаємо над цим. Можливо, ти маєш рацію, – відповів він, простягаючи мені руку через стіл.
Цей вечір став для нас новим початком. Разом ми почали шукати нові можливості, як підтримати одне одного і знайти спосіб жити без моєї важкої праці доярки.