Мої батьки завжди добре заробляли, в нашій родині ніколи не бракувало грошей. Наш дім був повний гостей, адже мама і тато походили з багатодітних сімей, тому родичів у нас завжди було вдосталь. Часто вони зверталися за допомогою, особливо фінансовою. Постійно просили позичити великі суми, але з поверненням боргів ніхто не поспішав.
Коли мені виповнилося 14 років, мої батьки загинули в автокатастрофі, і раптом усі «друзі» та родичі зникли. Я залишилася зовсім одна. Ніхто з родичів навіть не хотів про мене чути. Я намагалася телефонувати декому, просила про допомогу, але майже всі «родичі» просто ігнорували дзвінки, не відповідали.
Мене направили до дитячого будинку. Я постійно плакала, це був надзвичайно важкий період у моєму житті. Та, на моє щастя, на світі існують добрі люди. Неподалік нашого будинку був магазин, і одна з продавщиць, яка працювала там, забрала мене з дитбудинку. Вона була заміжня і мала 5-річну доньку. Ці люди, фактично зовсім чужі, стали моїм порятунком і підтримкою, допомогли пережити все це пекло. Як з’ясувалося пізніше, моя мама колись сильно допомогла цій родині: знайшла чоловікові продавщиці гарну роботу. У неї було щире і добре серце.
За життя батьків я навчалася в хорошому, престижному ліцеї. Але в моїх прийомних мами й тата не було таких коштів, щоб продовжити моє навчання там. Проте вони твердо вирішили, що я завершуватиму навчання саме в цьому закладі. Щоночі я плакала в подушку — мені було шкода моїх прийомних батьків. Вони працювали без відпочинку, вдень і вночі, щоб оплатити моє навчання, забезпечити мене гарним одягом, хоча мали ще власну доньку, яка теж потребувала уваги і коштів. Я ніколи не просила нічого зайвого, навіть пропонувала перевести мене в звичайну школу, але вони рішуче відмовилися, відповідаючи: «У тебе все буде добре, побачиш!» І продовжували робити все для мене.
З їхньою рідною донькою ми стали як справжні сестри, завжди були разом. Прийомні батьки дали мені добру освіту, і тепер, у 25 років, я самостійна доросла жінка. Працюю в мерії, можу повністю забезпечувати себе і не забуваю про прийомних батьків. Я завжди їм допомагаю: купила автомобіль і дачу, щоб вони могли відпочити й не турбувалися про майбутнє. Також оплачую навчання моєї молодшої сестрички. Ці люди, які колись були зовсім чужими, стали для мене справжньою родиною, набагато ближчою, ніж ті численні родичі, які зараз почали самі мені телефонувати й запрошувати в гості. Але мені цього не потрібно — вони для мене тепер чужі. На їхні запрошення я просто відповіла, щоб більше не турбували мене і взагалі забули про моє існування.
Можливо, хтось засудить мене за це, може, я десь неправа. Але вони кинули мене в найважчий момент життя, і тепер я не маю до них жодних почуттів. Мої прийомні батьки пишаються мною і радіють моїм успіхам, але всього цього я досягла завдяки саме їм: це їхня заслуга, це вони підняли мене на ноги, подолавши стільки випробувань. Я їх дуже люблю і безмежно вдячна.