Леся Володимирівна вже давно мала намір навідати онуків у столиці. Час летів швидко, але вона все ніяк не могла наважитися. Дорога далека, а місто вона не дуже полюбляла. Від міського шуму у неї одразу паморочилося в голові. Проте нарешті зібралася, відклала трохи пенсії, сіла на поїзд — і ось вже в столиці. Тут гомінко і людей надто багато. Стоїть на пероні, чекає на дітей, у руках скромний багаж. Нарешті підходить син з дружиною. Жінці приємно, така тепла зустріч. На душі стало затишно. Сіли в машину й під’їхали до багатоповерхівки.
— Ось там я мешкаю, на сьомому поверсі, — показав Микола на балкон, де красувалися квіти.
Лесі від одного погляду на будинок закрутилося в голові.
— Як там можна жити, так високо? — подумала вона.
У дверях квартири її зустріли двоє онуків — брат і сестричка. Бабуся привезла їм яблука з власного саду. Діти взяли гостинці й побігли до своєї кімнати.
На столі вже чекала смачна вечеря. Лесю Володимирівну посадили на почесне місце, частували, просили спробувати кожну страву. А після вечері на неї чекала ванна з морською сіллю — справжня розкіш для втомленого тіла. Вона раділа за сина, що той зумів облаштувати своє життя.
Так минули вихідні. Леся Володимирівна відпочила від сільської роботи, оглянула всі куточки квартири, з якими її ретельно ознайомив син.
— Тут дитяча кімната, де виставлені роботи дітей — вони люблять малювати й ліпити фігурки з пластиліну. Ось наша спальня, — показав він кімнату в кремово-білих тонах. — А це вітальня — простора й затишна. І ось мій робочий кабінет, — з гордістю демонстрував син.
Мати раділа за сина.
Наступного дня Леся Володимирівна все ж вийшла на прогулянку. Доріжки, вимощені бруківкою, клумби з квітами, які вже відцвітали. Люди вигулювали своїх чотирилапих друзів. Все це їй здавалося чужим і незвичним.
Повернулася додому, роздяглася в коридорі. Настав вечір, дітей вкладали спати. Син попросив її йти відпочити, бо вони з дружиною ще мали справи на ніч. Жінка не поспішала лягати, сіла тихенько на диван, задумалася. Раптом почула розмову сина з невісткою. Дружина запитала, скільки ще мама залишиться, бо їй уже набридло готувати. Все це вона почула, і сльози покотилися з очей.
Жінка майже не спала всю ніч. Вранці тихо встала, поцілувала сплячих онуків і тихцем покинула квартиру. За допомогою добрих людей дісталася вокзалу, де дочекалася свого поїзда. Купила гостинці для сусідів, щоб не питали, як там син у столиці живе. Хвилювалася, аби не сталося чого в дорозі, бо відчувала тягар у грудях. Так і дісталася рідного села. З вокзалу до будинку її підвіз родич Микола, який зустрічав внучку.
Після обіду її навідали сусідки, які завжди цікавилися новинами. Леся Володимирівна дістала заздалегідь придбані подарунки та хвалилася, що син і невістка щасливі, а онуки — справжні янголята.
— Чому так швидко повернулася додому?
— Ну, в гостях добре, але вдома — краще, — усміхнулася жінка.