– Ну ти вже зовсім перейшов межу! – сердито говорила Марина, збираючи свої речі. – Я була готова на все заради тебе, підтримувала, любила, дбала. А ти так підло мене зрадив!
Михайло мовчки спостерігав за її гнівом. Він і не відчував особливої провини, адже вважав, що це не справжня зрада. Така собі випадковість… Листувався з іншою, фото обмінювалися, та й усе. Вона навіть живе в іншому місті, приїжджала лише раз… Що тут такого? А Марина влаштувала драму!
– Ну чого ти злишся? – кривився Михайло. – Один раз помилився, нічого це не значить.
– Та невже? – поглянула на нього Марина. – Давай я теж почну листуватися з чоловіками і разок зустрінуся. Це ж, як ти кажеш, нічого не означає, так?
Михайло насупився – таке його зовсім не влаштовувало. Зрозумівши, що не вдасться переконати Марину, він вдався до іншої тактики.
– І куди ти підеш? Повернешся в село до батьків?
Він посміхнувся, знаючи, що Марині нікуди йти. Колись вона винаймала квартиру з подругою, але та вже з’їхалася з хлопцем. А сама вона житло не потягне.
Марина була приїжджою: вступила до університету, спершу жила в гуртожитку, потім орендувала квартиру з подругою. Згодом зустріла Михайла, переїхала до нього, і вже рік вони жили разом. Михайло не планував розлучатися, його все влаштовувало.
– Знайду, куди піти! – заявила Марина, закриваючи валізу. Вона гордо пройшла до виходу, взулася й, голосно гримнувши дверима, залишила квартиру.
Вийшовши на вулицю, вона нарешті дала волю сльозам. Марина мріяла про спільне майбутнє з Михайлом: діти, спільні свята, родина. Але тепер сиділа на лавці у дворі, вечоріло, і вона не знала, куди податися. Подруга живе з хлопцем, знайомих мало, а дзвонити батькам зовсім не хотілося.
Марина вже думала обдзвонювати хостели, як із сусіднього під’їзду вийшов дідусь, тримаючи на повідку маленького песика. Ледь не спіткнувшись, дідусь трохи похитнувся, і собачка миттю рвонув уперед.
– Ласка! Повернися! – гукнув він. – А я тебе зараз зловлю!
Марина підскочила з лавки, кинулася ловити собачку й таки впіймала повідець.
– Ой, дякую тобі, доню! – сказав дідусь, а потім, злегка насваривши Ласку, посміхнувся: – Як на неї можна сердитися?
– Справді, – усміхнулася Марина. – Вона така кумедна!
Дідусь глянув на її валізу, що самотньо стояла біля лавки.
– Переїхала до нас? – запитав він.
– Ні… Просто більше не маю де жити, – сумно відповіла Марина. – Можливо, ви знаєте когось, хто здає кімнату?
– О, в тебе щось сталося? – співчутливо запитав дідусь.
Марина розповіла про розрив із хлопцем. Дідусь зітхнув і вже хотів іти, але раптом гукнув її:
– А як тебе звати?
– Марина, – відповіла вона.
– А я Степан Васильович. Слухай, Марино, якщо в тебе ніде залишитися, поживи поки що в мене. Є вільна кімната.
– Ой, незручно… – знітилася Марина.
– Якщо я сам пропоную, значить, це нормально. До того ж, мій онук ріелтор, допоможе з житлом.
– А скільки ви за оренду попросите? – запитала вона, не бажаючи створювати непорозумінь.
– Візьму плату значну, – посміхнувся дідусь, – будеш гуляти з цією непосидою і, можливо, щось приготувати. Я вже лінивий, харчуюсь одними сосисками.
Хоча було трохи незручно, Марина погодилася. Квартира Степана Васильовича була простора, обставлена зі смаком. Дідусь виявився колишнім професором, але після втрати дружини вийшов на пенсію й тепер жив тихим життям із собакою, що часто примушувала його пошкодувати про своє рішення.
За вечір Степан Васильович вислухав історію Марини й підтримав її.
– І правильно зробила, що пішла, доню. Якщо чоловік справді любить, він на інших і не дивиться. Я зі своєю Тамарою прожив 42 роки і жодного разу не зрадив.
Після цієї розмови Марині стало легше на душі. Ласка крутилася довкола неї, намагаючись підняти їй настрій.
Увечері дідусь подзвонив своєму онукові, пояснив ситуацію, і той пообіцяв допомогти з пошуком житла. Наступного ранку Марина вигуляла Ласку, приготувала сніданок, а потім вирушила на роботу. Ввечері, коли повернулася з продуктами, у квартирі вже був онук.
– Добрий вечір, я Андрій, – представився він.
– Приємно познайомитися, я Марина, – привіталася вона. – Вибачте, що так раптово оселилася у вашого дідуся.
– Якщо дідусь запросив, значить, ви йому сподобалися, – посміхнувся Андрій.
Увечері вони разом переглядали варіанти житла, але нічого підходящого так і не знайшли. Одні варіанти були надто дорогі, інші – далеко від роботи Марини. Степан Васильович теж виявився вимогливим.
– Та це не кімната, а дірка! – бурчав він.
Зрештою дідусь запропонував Марині залишитися жити в нього.
– Будеш гуляти з Ласкою, іноді щось приготуєш. Плата мене не цікавить.
– Мені незручно, – заперечила Марина. – Можна я хоча б платитиму за продукти?
– Та куди мені твої гроші, – засміявся дідусь. – Будеш купувати продукти й корм для Ласки – цього буде досить.
Так і вирішили. Жити в Степана Васильовича Марині було зручно, а його товариство виявилося приємним.
Невдовзі Андрій почав частіше навідуватися до дідуся. Степан Васильович не втримався й пожартував:
– Здається, навідуєшся сюди не тільки через мене, а й через сусідку, – підморгнув він.
– Діду, ну що ти! – засміявся Андрій, а Марина трохи зніяковіла.
Згодом у них з Андрієм зав’язалися стосунки, і пізніше вони разом винайняли квартиру.
Але Марина ніколи не забувала свого рятівника. Вона часто приїжджала, гуляла з Ласкою, спілкувалася з дідусем. Зустріч зі Степаном Васильовичем стала для неї справжнім подарунком долі.