Ближче до полудня стало надзвичайно спекотно. Рита витерла піт з чола і, притуливши сапку до стовбура яблуні, пішла в напрямку до хати. Пройшовши кілька кроків, озирнулася – залишилось зовсім трохи. Завтра встане раніше і за кілька годин завершить підгортання картоплі.
Дорогою вона нахилилася перевірити кілька бутонів, які от-от розквітнуть. Мати даремно турбувалася, що цьогоріч троянд не буде. Скоро весь садовий двір наповниться їх ароматом.
Рита вже підходила до подвір’я, коли почула чоловічі голоси та сміх. Під навісом біля старого столика, що його колись зробив покійний батько, сиділи її брат Віталій і незнайомий чоловік. Мати накривала на стіл.
– Ось вона, ось! – брат підвівся з-за столу з розпростертими обіймами.
Обійнявши сестру, він представив її гостеві:
– Це моя улюблена сестричка. Познайомся, це Владислав.
Чоловік підвівся і трохи байдуже простягнув руку:
– Дуже радий, Владислав.
– Маргарита.
– Сідай з нами до столу, доню, – сказала мати, розставляючи тарілки.
– Я зараз, мамо, тільки трохи приведу себе в порядок.
Прийнявши душ, Рита вдягнула улюблений яскравий сарафан. Причесавши свої чорні кучері, вона вийшла на подвір’я.
Брат і гість захоплено про щось розмовляли.
– О, сестричко, приєднуйся до нас, – усміхнувся Віталій.
Побачивши Риту без косинки, у яскравому жовтому сарафані, Владислав здивовано відкрив рота. Він і не думав, що під квітчастим халатом і простою косинкою може ховатися така краса.
Трохи скуштувавши рагу, гість захоплено похитував головою.
– Вам щось не до смаку? – посміхнулася Рита.
– Навпаки, тітко Ніно, це неймовірно смачно! – захопився Владислав. – І пиріжки? О, я просто обожнюю пиріжки з капустою!
– Це все дочка готувала. Вона зараз більше займається кухнею, бо я на серце трохи занедужала, – пояснила мати.
– Так, я чув від Віталія. Він розповідав, що хотів забрати вас до себе, але ви відмовилися.
– А куди мені їхати? У двокімнатну квартиру, де ще двоє дітей і от-от з’явиться третє? Ліпше я в рідних стінах залишуся. Як прийде мій час, тут і поховають, – сумно додала Ніна.
– Тож я лишила роботу й переїхала сюди. Не могла ж маму залишити саму, – додала Рита.
– А ваша родина? Чоловік? Як він відпустив вас? – поцікавився Владислав.
– Рита незаміжня, – пояснив Віталій.
– Як так? Така красуня і без чоловіка? – щиро здивувався Владислав.
– Та ви подивіться на мене! Більшість чоловіків дивляться на мої кілограми, а не на мене. Один був сміливець, але ненадовго вистачило, – усміхнулася Рита.
– Ви несправедливі до себе. Ваше обличчя – справжній витвір мистецтва.
Ці слова збентежили Риту.
Пізніше гості вирушили прогулятися селом, а повернувшись, стали збиратися додому.
– Яке повітря! І клімат чудовий, – зауважив Владислав.
– Це точно, – підтвердив Віталій. – Сільські, що живуть у місті, приїжджають сюди, коли хворіють.
– У мене є двоюрідний брат, Микола. Він слабкий, йому б сюди на зиму, хоч на кілька тижнів, – звернувся Владислав до Ніни.
– Звісно, ми завжди раді гостям, – відповіла Ніна.
Настала зима. Одного вечора, повернувшись додому з міста, Рита побачила чужу машину перед хатою. Зайшовши всередину, почула гучний чоловічий голос. За столом сидів широкоплечий чоловік, якому мати подавала борщ.
– Доню, ти вчасно, ми якраз вечеряємо, – з радістю вигукнула мати.
Чоловік обернувся і, швидко підвівшись, протягнув руку.
– Доброго вечора, Рито. Я Микола.
Вечеряли втрьох. Коли мати почала прибирати зі столу, Микола, піднявшись, взявся сам за справу:
– Не годиться, щоб жінка працювала, коли я тут, – сказав він.
Рита пішла за огірками до холодильника й здивувалася – він був повністю заповнений.
– Мамо, звідки це все?
– Це Микола привіз. Не слухав мене, наполіг, що так годиться, – пояснила Ніна.
– Ну, не міг же я з’явитися з порожніми руками. Мене треба годувати, – засміявся Микола.
Наступного дня вони гуляли засніженими стежками. Свіже повітря і блискучий сніг створювали казкову атмосферу.
Поступово Микола став частиною їхньої родини. Він допомагав сусідам, носив воду, чистив подвір’я. А в серці Рити зростав теплий вогник кохання.
Якось увечері під час прогулянки вони зізналися одне одному у почуттях.
Кілька тижнів пролетіли, і Микола збирався повертатися в місто. Але сам їхати не хотів, тому вирішив взяти з собою Риту, якій уже зробив пропозицію.
За два тижні вони приїхали забрати матір Ніну.
Микола жив на тихій вулиці, де мав просторе подвір’я з двома будинками. Один з них був новий і побудований самим Миколою.
– Проходь, мамо, відтепер цей дім і твій, – усміхнувся він.
Батько Миколи, побачивши Ніну, пожартував:
– Інші приводять у дім тільки дружину, а мій син і тещу привів, – сміючись, сказав він.
Наступного дня Ніна і Тарас почали спілкуватися ближче. Вони разом робили прогулянки, збільшували відстань з кожним днем, і Ніна стала йому справжньою подругою.
Минуло кілька років. У Миколи і Рити підростали син і дочка. Наприкінці травня Ніна вирішила поїхати в село на могилу чоловіка. Микола з Ритою і Тарас поїхали разом із нею.
Ця подорож була останньою для Ніни. Восени вона сильно захворіла і незабаром відійшла…
Після її відходу Тарас змінився. В його очах згас радісний вогник, а на лавці, де він завжди сидів, з’явилася подушка Ніни – пам’ять про теплі дні, які вони провели разом.
Одного ранку Рита зайшла в спальню до чоловіка.
– Миколо, тата немає на його місці. Я почала кликати його з коридору, але тиша…
– Не хвилюйся, спить, мабуть, – пробурмотів Микола.
– Вставай, треба перевірити, – наполягала Рита.
Микола стрімко піднявся, і вони разом підійшли до батькової кімнати. На ліжку лежав