Двадцять років тому моя мама померла, і через спадщину ми з сестрою посварилися. Я з чоловіком тоді жили у військовому містечку, і не змогли відразу приїхати на похорон. Всіма клопотами займалася сестра. Коли мама хворіла, я постійно надсилала гроші на її лікування, яке, на жаль, не допомогло. Я не одразу заговорила про спадщину, але сильно на неї розраховувала — мама мала дачу і квартиру. Нам із чоловіком це майно могло б допомогти, оскільки ми планували переїзд. Проте сестра заявила, що нічого мені не дістанеться, бо мама переписала все на неї через те, що вона багато років доглядала за нею.
Вона також закинула мені, що я навіть на похорон не приїхала вчасно. Коли я згадала про гроші, які відправляла на лікування, сестра проігнорувала це і попросила мене залишити її квартиру. Було дуже боляче, я не знала, як це пояснити чоловікові, адже гроші на лікування були від нього, і тепер ми залишилися ні з чим. Але чоловік сказав: «Життя розставить все на свої місця, побачиш». І він мав рацію. Ми всього досягли власними силами, у нас є квартира і дача, а наші сини ніколи ні в чому не потребували.
З сестрою я не розмовляла двадцять років, але підтримувала зв’язок з іншими родичами. Одного разу сестра сама мене розшукала і попросила зустрітися. Вона дуже змінилася, постаріла і виглядала втомленою. Розповіла, що її чоловік часто п’є, нищить усе, що трапляється під руку, і навіть піднімає на неї руку. Вони живуть з донькою, зятем і працює тільки вона, бо зять ходить на випадкові підробітки. Вона попросила у мене грошей на маленьку квартиру, щоб жити окремо, бо більше не може терпіти таке життя.
Сестра вибачилася і просила забути все, що сталося раніше. Я можу дати їй грошей, але важко забути, як вона вчинила зі мною тоді. Чоловік підтримує мене в будь-якому рішенні, а тітка радить допомогти, бо ми рідні. Я думаю, що, мабуть, допоможу…