З дитинства я трохи боявся діда Григорія. Наш будинок був розділений на дві частини: у більшій жили тато, мама і я, а дід Пилип жив у прибудові зі своєю маленькою кухнею. Кожної неділі всі ми збиралися за великим столом на обід — це було правилом, яке дід вважав непорушним.
— Правила порушувати не можна. Крапка! — часто говорив Пилип, і всі підкорялися.
Одного разу, коли мені було років сім, сталася подія, яку я ніколи не забуду. Батько холодно оголосив, що покохав іншу жінку й вирішив розлучитися з мамою. Він сказав, що житиме з новою дружиною в нашому домі, а ми з мамою маємо переїхати до її батьків. Мама мовчала, нахиливши голову, а її обличчя було мокрим від сліз. Дід нічого не говорив, але раптово вийшов на ганок, закурив, зло сплюнув і повернувся до кімнати:
— Галя, — звернувся він до моєї мами, — збери його речі негайно.
Батько, обурений, почав сперечатися, але дід Пилип стояв на своєму. Він спокійно, але рішуче сказав:
— У тебе більше немає цього дому. Можеш іти разом зі своєю новою дружиною. Я все сказав. Крапка!
Батько пішов і більше ми його не бачили. Він одружився вдруге і поїхав за кордон, забувши про мене й діда.
Зараз я розумію, що дід Пилип був справедливим і мудрим, хоча тоді я його не любив. Він завжди знав про мої прогули в школі й карав мене не фізично, а завданням різної роботи: фарбувати паркан сусідці, носити воду або чистити загін. Ніде було подітися — правила є правила.
Одного разу, коли мені було 19, друзі запросили мене поїхати на море. Мама була у відрядженні, тож я вирішив, що ніхто мене не зупинить. Вранці перед від’їздом дід несподівано зайшов до моєї кімнати.
— Куди зібрався? — запитав він.
— Їду на море з друзями. Не пущуся?
— Чи не пущу, — відповів він. — Я все сказав. Крапка!
Я був розлючений і зібрався йти, але несподівано відчув, що ноги буквально вросли в підлогу — я не міг ступити жодного кроку. Лише згодом я дізнався, що рейсовий автобус, яким я планував їхати, перекинувся, і кілька людей загинули. Дід Пилип врятував мене від небезпеки.
Кілька років тому дідусь пішов з життя. І хоч я відчував його втрату, але не можу сказати, що дуже сумував. Однак минулої зими він знову з’явився в моєму житті, хоч і не фізично.
Ми з донькою Галею каталися на санках, і вона випадково з’їхала на круту гірку, що вела прямо на жваву дорогу. Я кинувся до неї, але відстань була занадто великою. І тут санки раптово зупинилися самі по собі. Коли я підбіг до доньки, вона сказала:
— Татко, а де дідусь? Він зупинив санки…
Я вирішив, що вона фантазує. Але пізніше вона згадала слова «дідуся»:
— Він сказав, що тут кататися не можна. Це правило. Я все сказав. Крапка!
Тоді я зрозумів: дідусь врятував мою доньку, як колись врятував мене.