– Мамо, я тебе дуже прошу, за столом завтра не кажи нічого зайвого. Батьки Дмитра можуть не зрозуміти твоїх жартів. І про гриби та ягоди краще не згадуй… Вони ж міські люди, трохи інші, розумієш? – переконувала Олена свою маму.
– Тобто ми, сільські, виходить, неосвічені? А ти сама коли міською стала? Лише шість років, як переїхала… Образила ти мене, доню, – з докором сказала Ніна.
– Пробач, мамо, не хотіла тебе образити. Я просто хвилююсь, як усе пройде. Ну, все, мені вже час на автобус. Завтра Дмитро зустріне вас на вокзалі, а я чекатиму в його батьків, – попрощалася Олена і зачинила двері.
Зустріч батьків нареченого й нареченої дуже непокоїла Олену. Її батько був тихою людиною, не багатослівним, а от мати – повна його протилежність. Олена боялася, що мама своїм нестримним характером зганьбить її перед витонченими батьками Дмитра.
Пролунав дзвінок у двері. Олена напружилася. «Зараз почнеться», – подумала вона з тривогою.
– Доброго дня! Ой, а я не знаю, як тут у місті – прийнято цілуватися чи обійматися при зустрічі? – прямо з порога запитала Ніна.
– Знайомтеся, це мої батьки: Ніна Василівна та Петро Михайлович, – швидко перебила Олена, злегка ніяковіючи.
– Дуже приємно, – відповіли батьки Дмитра, стримано посміхаючись.
– Мамо, тату, познайомтеся, це батьки Дмитра: Тамара Олексіївна та Андрій Сергійович.
– Та ми ж знаємо, дочко, ти ж уже розповідала нам. Думаєш, ми все забули? – злегка обурилася Ніна.
– Мамо, так прийнято, – тихо пояснила Олена.
– А, так… Ну, ми також дуже раді, – згадала настанову дочки Ніна Василівна. – Ми, до речі, з порожніми руками не прийшли.
– Прошу всіх до столу, – запросила Тамара Олексіївна.
Гості зайшли у вітальню, де було накрито стіл.
– Петре, ти тільки подивись, які тут сервізи! Прямо як для музею! Це порцеляна, так?
– Так, це китайська порцеляна, – відповіла Тамара Олексіївна, зберігаючи спокій.
– Ой, краса яка! А фужери – справжній кришталь!
– Ніно, донька ж просила… – пошепки нагадав Петро Михайлович.
– А ти чого сидиш, Петре? Діставай. Ми ось тут дещо привезли. Помідори, огірочки. І ось – ікра кабачкова, остання баночка залишилась. А гриби мариновані закінчилися, – з гордістю додала Ніна.
– Мамо! – прошепотіла Олена.
– Олено, не вчи мене, як у гості ходити. Не можна за стіл з порожніми руками. А до чаю ще й пиріжки з яблучним повидлом. За прабабусиним рецептом тісто замішувала.
Олена ледве стримувала сльози від збентеження.
– Доню, що це ви з Дмитром сидите такі сумні? Глянь, який він худенький. Ти його годуй добре.
– Мамо, прошу, припини, – промовила Олена і вийшла з кімнати. Дмитро пішов слідом.
– От дивіться, що робиться! Матері слова сказати не дає, соромиться мене, – з обуренням сказала Ніна.
– Ну що ви, Ніно Василівно, Оленка просто переживає. Я вас розумію, – заспокоювала Тамара Олексіївна. – Коли я знайомилася з батьками Андрія Сергійовича, теж переживала, навіть вибігла з кімнати.
– То у вас батьки теж сільські? Щось не те сказали? – поцікавилася Ніна.
– Ні, мої батьки були міськими. Але тоді Андрій Сергійович дозволив собі не зовсім доречний жарт, – сказала Тамара Олексіївна, докірливо глянувши на чоловіка. – Але, як бачите, минулого року ми відсвяткували срібне весілля. Тож нехай це буде доброю прикметою і для наших дітей.
– От і добре! Ну, піднімемо келихи за дітей! – усміхнулася Ніна.
Олена і Дмитро повернулися до кімнати під дзвін кришталевих келихів.
– Ну, заспокоїлася, дочко? – спитала Ніна.
– Так, усе добре, мамо. Дмитре, скажи їм сам.
Дмитро, трохи збентежений, серйозно промовив:
– Я зробив Олені пропозицію, і ми наступного тижня подаємо заяву.
– Ти чув, Петре? Все, дочка наша наречена. Ой, аж голова запаморочилась! І не знаю, що й сказати…
– Тепер ви до нас приїжджайте, – додав Петро Михайлович, який мовчав увесь цей час. – Скоро гриби підуть, і суниця. А яке у нас повітря – найчистіше!
– А чому б і ні? – посміхнулася Тамара Олексіївна, подивившись на чоловіка. – І справді, давно вже хотілося в ліс сходити. Тільки я грибів не знаю…
– Ми вас усього навчимо, покажемо, що і як, – запевнила Ніна.
– Тоді я лише за! – підхопив Андрій Сергійович. – Сто років на природу не вибирався.
Олена з Дмитром провели батьків Олени до вокзалу.
– Ну як тобі наші майбутні свати? – запитав Андрій Сергійович у дружини.
– Вони мені здалися дуже приємними. Простими, але щирими, справжніми. Чую, що наша теща відгодує нашого худого синочка, – лагідно посміхнулася Тамара Олексіївна.