– Матусю, – подзвонила Катя матері, – чого ти знову вдома сидиш? Вийшла б кудись, розвіялася трохи, – лагідно дорікнула вона.
– Піду, піду обов’язково, – відповіла Надія, не бажаючи засмучувати дочку.
– Як тільки отримаємо відпустку, ми зі Славком обов’язково прилетимо до тебе, – пообіцяла Катя. – Ну все, мамо, мені вже час, цілую, – попрощалася вона.
Надія відклала телефон. Обіцянку, яку дала дочці, вона виконувати не збиралася – йти їй було нікуди, та й бажання не було. Подруг у неї залишилось небагато, і ті були зайняті сімейними справами, турботами про дітей чи навіть онуків. Іти на прогулянку в парк самій? Ні, не хотілося. Взагалі нічого не хотілося, особливо усвідомлювати, що в п’ятдесят шість років вона залишилась сама, адже все життя присвячувала сім’ї, турботам про чоловіка та дочку.
Рік тому Катя вийшла заміж за Славка. Він був чудовим чоловіком і професіоналом, і його часто запрошували у відрядження. Через це молодята не могли довго залишатися на одному місці. Славко їздив по роботі, а Катя, звісно, слідувала за ним.
– Що ж ви все життя будете так їздити? А як діти підуть, до кожного нового садка звикати? – турбувалася Надія.
– Мамо, не хвилюйся. Мені всього двадцять чотири, діти – то ще не скоро. А платять добре, тож ми ще назбираємо, а потім Славко переведеться, – заспокоювала Катя.
Закінчивши розмову з дочкою, Надія подумала, як добре було б, якби Катя жила поруч, завела дітей. Це було б і клопотом, і турботою, і можливістю знову відчути себе потрібною. Так, саме цього їй не вистачало – відчувати себе потрібною.
Чоловік Борис, з яким вона прожила майже тридцять років, майже відразу після весілля дочки зізнався, що має роман з іншою вже два роки.
– А як же я? – спитала Надія, не вірячи в почуте, поки Борис збирав свої речі.
– А ти, Надю, нудна, – знизав він плечима.
Нудна? Що це означало? Всі роки шлюбу Надія піклувалася про затишок удома, про чистоту, смачні обіди, жертвуючи власними інтересами для сім’ї. А тепер, залишившись одна, вона зрозуміла, що, можливо, і справді стала нудною. Адже їй не треба було щодня стояти біля плити, стежити за чистотою сорочок чоловіка, щоб щоранку він мав свіжий одяг. Навіть пил, здавалося, накопичувався повільніше, коли вона була одна.
Порятунком була робота, яка дозволяла відволіктись, але через три дні починалася запланована відпустка. Надія збиралася оновити шпалери, штори у вітальні та диван – адже Борис завжди казав, що в них ремонт «нудний і старомодний». Тепер, сидячи на тому самому дивані, Надія зрозуміла, що все їй тут подобається. Напевно, це не диван був незручним для Бориса, а вона сама.
Відпустку відкладати було неможливо, тож Надія готувалася провести її наодинці зі своїми думками на старому дивані.
– Мамо, – Катя зателефонувала наступного дня, – у тебе ж скоро відпустка? Тут така справа… У Славка в селі тітка занедужала, і за нею доглядати нема кому. Літня вже, сімдесят років. Може, ти змогла б допомогти? Природа, свіже повітря, – розписувала Катя.
Тітку В’ячеслава Надія не знала, навіть на весіллі її не було. Але вона погодилась. Отримавши всі деталі, Надія через три дні рано-вранці вже стояла біля потрібного будинку. З подвір’я долинав спів, хоча слова не було чути – їх перекривали вигуки:
– Та йди ж ти, прямо під ноги лізеш! А ти куди це зібралась, яйця вже п’ятий день не несеш!
Обережно пройшовши у двір, Надія побачила жінку в квітчастому халаті, яка несла велику каструлю.
– Та куди ж ви таку важку каструлю несете? – поспішила до неї Надія, намагаючись допомогти.
– Як куди? Поросятам, – здивувалася жінка.
– Але ж ви занедужали, вам потрібен спокій, лежати треба! – сказала Надія.
– Хто ж це занедужав? – щиро здивувалась господиня.
– Ви, – вже сумніваючись, відповіла Надія. – Славко сказав, що ви занедужали, допомога потрібна, а в мене якраз відпустка, – почала пояснювати вона.
– А, Славко, – посміхнулась Тамара Іванівна. – Ну, ласкаво прошу. Він дзвонив, попереджав. Ти, Надю, йди до хати, влаштовуйся, а я поки по господарству впораюся. Чаю поп’ємо.
– То ви не занедужали? – спитала Надія, все ще нічого не розуміючи.
– Та де, буває всяке, – відповіла Тамара і швидко попрямувала до сараю.
У будинку панували затишок і чистота. На стінах висіли фотографії: молода Тамара з чоловіком, їхній син із велосипедом. У кімнаті було тихо, і Надія розглядала світлини, аж поки не почула за собою голос господині.
– Нашого Миколки давно не стало, сміливий був хлопчик. Павло Дмитрич теж залишив мене, якось вийшов на ґанок, а я посуд мила. Вийшла, а він сидить… Легко пішов, – сказала Тамара з ледь вловимим сумом у голосі.
– Співчуваю, – мовила Надія.
– Що це ми, ходімо чай пити! – швидко змінила тему Тамара. – Катруся у тебе гарна дівчинка, Славко добрий вибір зробив. Одного разу після весілля приїжджали, але молоді вони ще, село їм нецікаве. Влітку тут діти бувають, на все літо з’їжджаються. Всі роз’їхалися вже, тепер самі старі залишилися. Та нічого, живемо дружно, не нудьгуємо.
Щоб показати, як вони живуть, Тамара Іванівна гукнула за паркан:
– Ганно Василівно! Жива там ще?
– Ой, нема коли лежати! – озвалася сусідка.
– Приходьте ввечері на чаювання, і Степана Петровича беріть! Ігристе нарешті дійшло, треба спробувати, – розсміялася Тамара.
– Чому ж не прийти? Пиріжків напечу – з грибами, з картоплею, – радо підтримала сусідка.
– Покличте і Михайловича, нехай теж заходить, – додала Тамара, звернувшись у інший бік: – Зоє! Твої кури знов у мене в городі!
– Так це твій цуцик ганяє їх! Ти б дірку в паркані залатала, – відповіла тітка Зоя, теж підійшовши до паркану.
– Бог з ними, з курями, – махнула рукою Тамара. – Ти ж ввечері заходь!
Надія дивилася на це все, дивуючись простоті і щирості сільського спілкування.
– Варення дуже смачне, – похвалила вона.
– Аґрусове, особливий рецепт, – похвалилась Тамара і розповіла всі тонкощі його приготування.
Надія слухала уважно, хоча ніколи не варила варення.
– Аґрус вже відійшов, але яблука з грушами встигли, – мовила Тамара. – Сьогодні ними й займемося.
Компоти й варення варили на веранді, на свіжому повітрі.
– Бабине літо, – казала Тамара, спритно орудуючи біля плити, – новий виток у житті. Тож ти, Надю, не сумуй. Славко з Катрусею все мені розповіли, ось я й сказала, щоб ти до мене приїхала. А ми поживемо ще, не переживай!
Ввечері сусіди зібрались за накритим столом. Веселі розмови, жарти й новини про дітей, онуків, пісні й навіть танці. Надія дивилась на цих людей, які живуть, радіють життю, не зважаючи на свій вік.
– Степане Петровичу, а ви мене на гриби завтра візьміть? – попросила вона сусіда.
Два тижні минули насичено й швидко.
– Не хочеться розлучатися, – зітхнула Надія.
– А ти частіше приїжджай, – запросила Тамара, пакуючи банки й овочі у велику сумку. – Баночки ж повернути доведеться.
– Обов’язково! – пообіцяла Надія. – І ви теж приїжджайте в гості.
Дорогою додому Надія вирішила, що запишеться на йогу, а ще заведе собі котика – Борис завжди був проти, та тепер їй ніхто не заважатиме.
І наступної відпустки вона обов’язково вирушить у поїздку. А може, й знову до Тамари Іванівни?
Повернувшись, вона зрозуміла, що сумка занадто важка, тож викликала таксі.
– Гарна погода, мабуть, останні теплі дні, – сказав таксист.
– Бабине літо, – відповіла Надія, посміхаючись.
І раптом почала розповідати йому, як вони з Тамарою варили варення, ходили по гриби, і про смачну кабачкову ікру.
– Звучить апетитно, – кивнув таксист.
– Хочете спробувати? – просто запропонувала Надія. – Тільки баночку поверніть, – строго додала.
– Із задоволенням. А баночку обов’язково поверну. Це ж привід ще раз побачити вас, – усміхнувся таксист у дзеркало заднього вигляду.
Надія зніяковіла, але подумала, що у нього добрі очі.