Ганну чоловік Микола відвіз до пологового будинку. Вона навіть не думала, що це станеться так рано, адже казала:
— Ще півтора тижня, може й більше, ходити треба.
Але того ранку їй стало важко, і Микола викликав «швидку». Ганну забрали, а він поїхав слідом на своїй старенькій машині. Дорога була непростою — пологовий будинок знаходився у районному центрі, а назад повертатися треба було дванадцять кілометрів.
Жили вони разом у невеликому селі, в будинку, який побудував Микола. Їхнє кохання почалося давно. Микола довго упадав за Ганною, перш ніж вона погодилася стати його дружиною. Вона приїхала до села молодою вчителькою після закінчення училища. Її доброта і скромність зачарували Миколу з першого погляду.
— Це моя майбутня дружина, — подумав він, коли вперше побачив її біля школи.
Він одразу вирішив познайомитися. Згодом провів Ганну до гуртожитку, де їй виділили маленьку кімнатку. Якось вона запросила його на чай, і він, оглянувши скромне помешкання, сказав:
— Жити у такій кімнатці — це не діло. Виходь за мене заміж, переїдеш до мого будинку.
Ганна здивовано поглянула на нього:
— Микольцю, ти робиш мені пропозицію? Так просто?
— Так, виходь за мене. Від тебе тільки згода, все інше на мені. Я тебе люблю і хочу, щоб ти стала господинею мого дому.
Ганна засміялася, але згодом погодилася. Після весілля їхнє спільне життя почалося з любові та гармонії. Ганна раділа, що її чоловік добрий і спокійний.
У пологовому будинку Микола нервово ходив під дверима, переживаючи за дружину. Нарешті вийшла медсестра і, усміхаючись, сказала:
— Вітаємо! У вас донька — красуня!
Микола від щастя не тямив себе, летів додому на крилах радості.
Ганна лежала у палаті, коли привезли нову сусідку — зовсім юну дівчину.
— Як тебе звати? Скільки тобі років? — запитала Ганна.
— Тамара. Скоро вісімнадцять, — сумно відповіла дівчина, відвернувшись до стіни.
Радості на її обличчі не було.
Коли принесли дітей на годування, Ганна ніжно взяла свою доньку Оксанку на руки, а Тамара навіть не глянула на свою дитину. Вона холодно сказала:
— Не потрібна вона мені. Заберіть.
Ганна не могла зрозуміти, як таке можливе. Дівчинка плакала, і Ганна запропонувала лікарці:
— Давайте я нагодую її.
Згодом Тамара написала відмову від дитини. Ганна вирішила:
— Заберу її до себе. Буду виховувати як рідну.
Микола погодився, і так у них з’явилися дві доньки — Оксанка і Рита.
Минув час, дівчатка виросли. Їхнє життя було мирним, поки обидві не закохалися в одного хлопця — Андрія. Зрештою, Андрій одружився з Оксанкою, а Рита несподівано поїхала з села.
Через роки Андрій занедужав і помер. На похорон приїхала Рита, щоб підтримати сестру.
Коли Оксана почала перебирати речі чоловіка, знайшла у гаражі стару коробку з листами. Прочитавши їх, вона дізналася, що Андрій і Рита були закохані, і син Рити — його дитина.
Рита, побачивши стан сестри, прийшла до неї:
— Прости мене, Оксано. Я пожертвувала своїм щастям, щоб ти була щасливою.
Оксана спершу не могла пробачити, але згодом обійняла сестру. Жінки разом плакали, намагаючись примиритися з тим, що сталося.
Так вони змогли залишити біль у минулому і віднайти спільну мову, адже їх пов’язувала не тільки правда, але й любов до однієї людини.