Мені сорок п’ять років. У мене є старша сестра, яка живе зі своєю родиною в сусідньому місті. А я залишилася в рідному місті одна, живу зі своєю сім’єю у власній квартирі. У нас була тітка Маша — бездітна жінка, яка дуже любила моїх дітей, а найбільше — мою молодшу доньку Анюту. Анюта теж дуже прив’язалася до тітки, любила її навіть більше, ніж рідну бабусю. Якщо день не бачила тітку Машу, ходила сама не своя.
З часом мої діти виросли й роз’їхалися, кожен у свою сім’ю та квартиру. Анюта, закінчивши університет, влаштувалася на роботу та придбала однокімнатну квартиру в іпотеку. На той момент я вирішила забрати тітку Машу до себе, бо вона вже потребувала догляду.
Мої батьки, на щастя, мали міцне здоров’я й могли самі за собою доглядати. Анюта весь свій вільний час проводила з тіткою Машею. Коли тітка відчула, що її час підходить до кінця, вона вирішила переписати свою квартиру на Анюту. Донька за згодою тітки Маші вирішила здавати квартиру в оренду, щоб легше було оплачувати свою іпотеку.
Місяць тому тітки Маші не стало. На похорон приїхала моя сестра з дочкою. Але не минуло й трьох днів після поховання, як до мене прийшли родичі.
– Ми лише на хвилинку, – почала сестра. – Хочемо забрати ключі від квартири тітки Маші.
– Але квартира належить Анюті, якщо ви не знали. Чому вона має вам віддавати ключі? – здивувалася я від такої нахабності.
– У Анютки ж уже є своє житло, а моя дочка планує вступати до університету тут. Ну не жити ж їй у гуртожитку. Віддали б нам ту квартиру, ми ж рідня, – заявила сестра.
– Я поговорю з Анюткою, можливо, вона здасть вам квартиру за меншу плату, – запропонувала я.
Такий варіант не влаштував сестру, і вона влаштувала істерику. Я змушена була вказати їй на двері, але відчуваю, що це ще не кінець нашого конфлікту.