З Михайлом ми пройшли крізь усе: і вогонь, і воду, і мідні труби. Були злети й падіння, але я завжди залишалася поруч із ним. Бо хіба ж це не нормально для жінки, яка щиро кохає свого чоловіка?
Та після 30 років шлюбу Михайло вирішив, що настав час усе змінити. Це був звичайний вечір п’ятниці. Я лежала на ліжку й дивилася фільм, як раптом до кімнати зайшов він:
– Підіймайся і збирай свої речі, – сказав спокійно.
– Навіщо? Ти ремонт вирішив робити? – здивувалася я.
– Ні, тут тепер житиме Ліза.
– Хто така Ліза? Це твоя родичка?
– Ні. Це моя нова дружина.
Я подумала, що це жарт.
– Ти серйозно?
– Абсолютно. Василино, ти мені вже набридла за ці 30 років. Тобі 50, ти як колода в ліжку! А я ще молодий мужик, хочу гуляти.
– А мені куди подітися?
– У літню кухню. Там є все необхідне – ліжко, плита, телевізор. Я не хочу тягати тебе по судах.
– А що скажуть наші діти?
– А що вони розуміють? У них своє життя, свої сім’ї. Не будуть вони втручатися.
Я була розгублена. Не знаючи, як діяти, я зібрала свої речі й перебралася в літню кухню. Будинок залишила новій «дружині» Михайла. Через кілька днів побачила цю Лізу – молода, з нарощеними нігтями, віями, ходить і регоче без зупину. А Михайло бігає за нею, як цуценя. Я не розуміла, що він у ній знайшов.
Спочатку я хотіла все розповісти дітям, але куди йти? Донька чекає на другу дитину, місця в неї й так обмаль. Син живе в іншій області, і його квартира теж зовсім маленька. Наймати житло я фінансово не могла дозволити. Судитися з Михайлом теж не було сенсу – все майно було записане лише на нього.
Утіху я знайшла на кладовищі. Там поховані мої батьки. На їхній могилі мені ставало спокійніше. Я сідала на лавочку, розмовляла з ними, а їхні посмішки з фото заспокоювали мене. У дитинстві вони називали мене «нашою волошкою» через мої блакитні очі. Там я почувалася не такою самотньою.
Одного дня, після візиту на кладовище, я вирішила заїхати до подруги Марини в квіткову крамницю. Хотіла запросити її на каву чи прогулянку.
– Добре, що ти прийшла! – сказала Марина. – Мені треба на кілька хвилин збігати в аптеку. Посторожиш касу?
Я погодилася. У цей час до магазину зайшов чоловік.
– Доброго дня. Можна червоні троянди? Ось ті, – сказав він.
Я обернулася й остовпіла. Чоловік нагадав мені покійного батька: такі ж блакитні очі й щира посмішка.
– Вам скільки? – ледве спромоглася запитати.
– 11. Але ви виглядаєте засмученою. У вас усе добре?
– Та це алергія на квіти, не зважайте, – відмахнулася я.
– А я не вірю, що така красива жінка плаче через алергію. Мене звати Сергій, а вас?
– Василина.
– Гарне й рідкісне ім’я!
Ця зустріч стала початком нашого спілкування. Згодом я наважилася розповісти Сергію про свою ситуацію. Він вислухав мене й одразу запропонував переїхати до нього. Це додало мені сміливості: я подала заяву на розлучення та розповіла дітям про все. Вони підтримали мене й навіть зраділи, що я знайшла щастя.
Суд залишив усе майно Михайлові. Але мені це вже не мало значення. Я зрозуміла, що головне – не матеріальні блага, а любов і підтримка. Тепер я щаслива з Сергієм, і впевнена, що ніколи не пізно почати нове життя. Навіть у 50. Головне – вірити, що доля обов’язково подарує шанс на щастя.