Я завжди була міською панянкою, ніколи й подумати не могла, що одного дня проміняю галасливе місто на тихеньке село Залужани. Але іншого виходу в мене просто не було. Після того, як я стала мамою для свого синочка Андрійка, усе моє життя перевернулося догори дригом.
Спочатку односельці сприймали мене насторожено, ніби чужинку, а згодом почали цікавитися, хто я така і звідки приїхала. Проте, коли зрозуміли, що я не збираюся розповідати про своє минуле, перестали докучати. Така відстороненість ніби поставила між нами невидиму стіну. Андрій, мій син, рідко приїжджав додому, а коли все ж навідувався, ми постійно сварилися. Його все більше захоплювала ідея знайти свого батька. Одного разу він навіть так розсердився, що схопив мене за плечі й трусив, поки я не почала кричати.
– Ти жорстока! Як ти могла залишити мене без батька? Хіба я не заслуговую знати, хто мій тато?
– Ти – тільки мій син! І ніхто більше!
Після таких сварок він міг не дзвонити місяцями. Я залишалася сама зі своїми думками і роботою, яка мене рятувала від відчаю.
Одного дня Андрій приїхав не сам, а з дівчиною. Я зраділа, вибігла їм назустріч, а він заявив:
– Знайомся, мамо, це моя дружина – Зоряна!
– Як це дружина? Коли ви встигли одружитися?
– Два місяці тому розписалися.
– А благословення чому ж не попросив?
– Ми ж не вінчалися, просто розписалися.
– Сину, це ж гріх!
– Хто б говорив про гріхи! Сама, мабуть, не знаєш, від кого мене народила, а мене ще й соромити хочеш?
Я застигла, як вкопана, а сльози текли по щоках. Зоряна, моя невістка, виявилася доброю дівчиною. Вона заспокоїла мене, принесла заспокійливі краплі і вклала в ліжко. А вночі я почула, як вони сваряться:
– Андрію, як ти міг таке сказати своїй матері? Де твоя совість?
– Зорянко, ти б інакше повелася, якби не знала, хто твій батько?
Ранком я прокинулася в порожній хаті. Андрій із дружиною поїхали. Мені було важко, але відкривати синові правду я не збиралася. Нехай краще ненавидить мене, ніж дізнається секрет, який я стільки років носила в собі.
Минали роки. Тепер мені вже 70. Андрій вирішив зробити сюрприз на мій ювілей. У ресторані зібралися найближчі. У кінці вечора Андрій підняв келих і сказав:
– Мамо, дякую тобі за все. Ти виховала мене, навчила добра і любові. І, хоч я ніколи не бачив батька, вдячний йому за те, що завдяки йому я є на цьому світі.
– Не переймайся, синку, я його теж ніколи не бачила, як і твою матір.
Усі в залі застигли, а син дивився на мене в подиві. Тоді я продовжила:
– Ти мені не рідний, Андрію. Твоя мати залишила тебе біля лікарні, де я проходила інтернатуру. Як тільки я глянула в твої очі, зрозуміла, що ти будеш моїм сином. Я забрала тебе і виховала.
Зал завмер. А потім Андрій кинувся мені на шию:
– Пробач, мамо! Ти для мене завжди була й залишишся найріднішою!
З того дня ми стали ще ближчими. Андрій робить усе, щоб віддячити за мою любов. Але мені від нього потрібне лише одне – щира любов і повага. Хіба буває щось важливіше?