Ще з раннього дитинства я зрозуміла, що заміжжя — це не для мене. У нашій сім’ї завжди панувала напружена атмосфера. Тато, п’яний і агресивний, кричав і підіймав руку на маму. А мама, виснажена й нещасна, тягнула на собі все: дім, виховання нас чотирьох, виживання з останніх сил.
Додому повертатися зі школи я не хотіла — там не було тепла чи радості, лише біль і відчуття непотрібності.
Я навчилася покладатися тільки на себе. Ніхто не підтримував мене чи не допомагав. Я буквально зубами вигризала собі місце під сонцем. Лише завдяки своїм зусиллям змогла вступити до коледжу в місті. Це стало моїм першим ковтком свободи. Після школи я відчула полегшення, бо більше не доводилося постійно бути в тому задушливому середовищі. Додому я поверталася рідко, лише на канікули.
Зараз мені майже сорок. У мене є стабільна, високооплачувана робота, власна квартира, але немає сім’ї. І я зовсім не жалкую. Усі стосунки з чоловіками я припиняю, як тільки мова заходить про одруження. Я просто не хочу повторювати долю своєї матері чи сестри.
Моя сестра Катерина вийшла заміж за чоловіка, який навіть не намагається взяти відповідальність за родину. Він ледачий, байдужий, і їй доводиться постійно випрошувати гроші, щоб прогодувати дітей.
Чесно, я не розумію, чому люди створюють сім’ї, якщо це часто призводить до страждань, забуття про власні бажання та самореалізацію? Жити для когось і повністю себе втрачати? Ні, дякую. Краще я присвячу свій час роботі, яка приносить мені задоволення, подорожам і розвитку. Принаймні від цього є користь.
Жінки, які свідомо йдуть у таке життя, де їх очікують тільки страждання, мене щиро дивують. Живіть для себе, досліджуйте світ — це набагато цікавіше, ніж сидіти в пастці під назвою «сімейний обов’язок».
Найбільше мене дратують обговорення «сімейних» питань. Я твердо вірю, що кожна людина має сама будувати свою долю і не повинна сліпо дотримуватись суспільних стандартів.
Моє щастя — це свобода й самотність.
А як ви вважаєте? Чи погоджуєтеся з моєю думкою?