Стою в черзі в аптеці. Попереду мене двоє: бабуся, одягнена не по сезону, і молода мама з дитиною на руках. Бабуся підходить до віконця, подає рецепт і просить: “Доню, мені тільки перші ліки, бо боюся, що грошей не вистачить.” Аптекарка знаходить потрібне і називає ціну. Літня жінка, погано чуючи, починає копирсатися в старенькому гаманці, дістаючи останні копійки, але виявляється, що не вистачає кількох гривень. Аптекарка відводить погляд, забирає ліки й переходить до наступного покупця.
Зі сльозами на очах бабуся відходить убік, намагаючись сховати свої монети назад у гаманець. У той момент у мене не було іншої думки, окрім як допомогти їй. Я підійшла і запропонувала свою допомогу. Спочатку вона не повірила, дивилася на мене, мов на інопланетянку. Очі її часто кліпали, а сльоза, що скотилася до підборіддя, застигла. Лише після кількох секунд вона, здається, усвідомила, що їй дійсно пропонують допомогу, і схопила мене за руку так міцно, ніби боялася, що я передумаю. Її пальці вп’ялися в мою руку, аж стало трохи боляче.
Я подумала, що так хапаються за останню надію. Ми повернулися до віконця, і бабуся ще раз подала рецепт, а я вже сама сказала: “Будь ласка, всі ліки зі списку.” Тепер аптекарка поглянула на мене з тим самим здивуванням. Я додала список своїх ліків, які майже забула в пориві ентузіазму. Коли ми виходили з аптеки, бабуся безперестанку дякувала: “Нехай тебе Бог береже, доню.” Я вклала їй у руку двісті гривень, хоча вона всіляко відмовлялася й намагалася піти. Лише з великими труднощами вдалося переконати її, що це від щирого серця.
Дивлячись услід її повільній, втомленій фігурі, я відчула неочікуваний сором, ніби особисто я винна, що наші старенькі не можуть дозволити собі навіть найпростіші ліки. З того часу я з особливою увагою ставлюся до літніх людей — у магазинах, аптеках чи тих, хто просить милостиню.