Для села це була приголомшлива новина: брат Єви став її чоловіком. Сусіди навіть віталися неохоче. Вони об’єднали свої двори в одне подвір’я та обгородили його. Разом працювали на городі, господарювали. Але життя Єви кардинально змінилося, коли вона вирішила піти до церкви. У когось життя складається легко і щасливо, а в когось доля важка і терниста, і не можна передбачити, що чекає попереду. Своєї матері Єва не пам’ятала — та померла при пологах. Її батько Іван залишився один із маленькою донечкою, без рідних і близьких. Дехто радив віддати дитину до притулку, але Іван і слухати про це не хотів: Єва була його єдиною рідною кровинкою, його Зірочкою та Надією.
Щодня до них заходила сусідка Марія, вдова, яка виховувала свого 13-річного сина. Вона допомагала з вечерею, купала Єву, заспокоювала, коли та плакала, і носила її на руках. Першим словом Єви було «мама», звернене до Марії. Від цього Марія трохи розгубилася, а Іван заплакав. «Ти чуєш, Маріє? Донька тебе мамою назвала. Будь нею для неї». Він глянув їй в очі, чекаючи на відповідь. Марія знітилася й сказала: «Ще встигнемо поговорити. Спершу повечеряємо». Вона була старша за Івана на десять років, і це її трохи бентежило.
Марію хвилювало, як сприйме таку новину її син Степан. Але він сказав просто і по-дорослому: «Ми й так давно вже родина». Відтоді вони об’єднали подвір’я, разом обробляли город, допомагали одне одному в господарстві та виховували дітей з любов’ю. Очі Марії світилися щастям — і не було видно, що вона старша за чоловіка. Проте їхнє родинне щастя тривало недовго. Одного разу Іван порався біля коня, і раптом кінь вдарив його копитом. На крик Івана вибігла Марія, побачила, як він корчиться від болю, і викликала швидку.
Лікарі боролися за його життя три дні, але, на жаль, врятувати його не змогли. Марія залишилася вдовою вдруге в свої неповні сорок років. Тим часом Степан вступив до училища, де йому дали місце в гуртожитку та забезпечили харчуванням, що було важливим, адже вдома була мала Єва. Він завжди купував дівчинці якісь подарунки зі своєї стипендії. Одного разу привіз їй ляльку, і Єва, сідаючи на його коліна, сказала: «Дякую, татусю». Марія побачила здивування сина і пояснила: «Вона перед тим дивилася фотоальбом із батьковими фотографіями. Питала, де він, а я сказала, що він поїхав далеко. Мабуть, знайшла в тобі щось схоже на нього. Нічого, забудеться…» Проте Єва продовжувала кликати Степана татом, і згодом усі до цього звикли.
Після училища Степан служив в армії, а потім повернувся додому дорослим, підтягнутим і красивим. Марія сподівалася, що він приведе невістку, але проходив рік за роком, і Степан не звертав уваги на дівчат. З роботи він йшов прямо додому і постійно щось лагодив чи майстрував. «Для Єви стараюся, ось підростає красуня», — казав він. Одного осіннього дня Марія збирала картоплю на городі, коли раптово втратила свідомість.
На наступний день вона не могла встати з ліжка — її нудило, крутилося в голові. Степан відвіз її до лікарні, і діагноз був невтішний: пухлина мозку. Лікар порадив забрати її додому, щоб вона могла відійти в мирі в рідних стінах. Марія чахла на очах, і весь цей час біля неї була Єва, яка не знала, як жити без своєї мами. Перед смертю Марія попросила Степана ніколи не залишати Єву. «Ти чужий їй по крові, але тільки з тобою їй буде добре…»
Після похорону Степан часто думав про слова матері. Вона просила його одружитися з Євою. Але як він може бути її чоловіком, якщо був для неї і братом, і татом? Поступово він став уникати Єву, що для неї було дуже болісним. Одного разу, отримавши премію, Єва прийшла до нього з шампанським і тортом. Вона стояла на порозі, сяюча й красива: «Відзначимо мою премію, Степане?» Він відчув, що закохався в неї. Можливо, його мама це передчувала? Зрештою Єва зізналася, що кохає його.
У неділю Єва пішла на сповідь. Священик, вислухавши її, дав благословення на вінчання, адже по крові вони чужі. Так Степан, якого вона колись називала братом і татом, став її чоловіком. Минуло тридцять років, вони виховали двох синів і радіють онукам. Люди говорили різне, але вони знали, що любов у серці долає будь-які пересуди і залишає почуття незгасними. А ще вони зрозуміли, що материнське серце не помиляється, благословляючи своїх дітей на світлу долю.