Мій чоловік, Антон, приїхав до міста з села, щоб навчатися, і залишився тут працювати. Тут ми й зустрілися, а через рік одружилися. З квартирою проблем не було, бо я вже мала свою двокімнатну. У місті також живе молодша сестра Антона, але вони майже не спілкуються. З батьками Антона я познайомилася вже після весілля, коли ми поїхали до них у гості. Як виявилося, свекруха має великий город і чимало живності у дворі. Ми рідко їздимо до них, і зазвичай чоловік дізнається про їхні справи по телефону, коли сам дзвонить. А вони, як правило, телефонують, коли їм щось потрібно.
Зокрема, вони звернулися до нас за допомогою, коли виникла потреба у фінансах для будівництва туалету біля будинку. Хоча у свекрухи є і город, і господарство, ми жодного разу не отримували від них жодних гостинців. Зрозумійте мене правильно, ми не потребуємо овочів чи фруктів – у моїх батьків є дача, і вони забезпечують нас усім необхідним. Але, як кажуть, важлива не вартість подарунка, а увага. І ось цього з боку свекрів ми не відчули. Вони цікавляться нашим добробутом лише тоді, коли від нас щось потрібно.
Тиждень тому Антону зателефонував його земляк: «Привіз гостинець твоїй сестрі, а її вдома немає. Не маю часу шукати її, тож привезу до тебе, а вона потім забере». Антон погодився. Чоловік привіз пакунки й попередив, що серед них є м’ясо, яке слід покласти в холодильник. Антон поцікавився: «Часто ти гостинці возиш?», на що земляк відповів: «Так, майже кілька разів на місяць». Водночас свекруха постійно скаржиться нам, то на посуху, то на хвороби, то на неврожай, і завжди просить грошей. А дочці при цьому відсилає гостинці регулярно.
Коли свекруха знову зателефонувала синові з проханням про допомогу, Антон відповів: «Попроси допомоги у дочки. А в мене тут теж постійно посуха й мор».