Ми з чоловіком вже давно на пенсії. Усе життя трудилися, щоб збудувати затишний дім і мати заощадження на старість. Мій Микола — справжній господар, усе для сім’ї робив. У нас була машина, коли інші лише мріяли про неї, а щороку ми відпочивали в санаторіях.
Наші діти вже дорослі. Син живе з дружиною, онук навчається в університеті. Донька після розлучення сама виховує двох дітей, живуть вони в невеликій хрущівці.
Цього року ми вирішили віддати всі наші заощадження Тані. Не тому, що її життя склалося гірше, ніж у Андрія, а тому, що донька завжди була уважнішою до нас. До того ж, і заповіт плануємо написати на її ім’я.
Можливо, син образиться, але він сам у цьому винен. Скільки разів ми його просили про допомогу, та він завжди відмовляв. Хоча це рішення приймав не він, а його дружина. Ось і нещодавно я подзвонила йому з проханням:
– Сину, приїдь, допоможи батькові хату до Великодня пофарбувати.
– Я маю порадитися з дружиною. У нас були свої плани на вихідні.
– Що тут радитись? Батькам допомога потрібна!
– Розумієте, у нас своя сім’я.
Зрештою, він відмовив. А Таня, дізнавшись, що батько сам фарбує хату, прийшла й допомагала до пізньої ночі. Так було завжди. Тому ми вирішили допомогти доньці придбати гарну квартиру. Щоб не було непорозумінь, ми повідомили про це Андрію.
– Ми вирішили допомогти Тані. Це правильно.
На перший погляд він погодився, нічого не заперечував. Але за пів години зателефонувала його дружина.
– Що ви собі думаєте? Ви завжди більше любили Таню!
– А ти не втручайся. Треба було пускати чоловіка до нас допомагати. Тепер пізно щось змінювати.
– Тоді ні нас, ні онуків більше не побачите!
Після цієї розмови залишився неприємний осад. Ми вже починаємо сумніватися, чи не помилилися. Думаємо, може, будинок варто розділити між ними. Але як не хочеться, щоб ця нахабна невістка щось отримала.